Усе село дивувалося дивному даху старенької, аж поки перші морози не показали, навіщо їй були потрібні гострі кілки

Минув місяць. Бурю тепер називали Великою, ніби вона стала окремою датою в історії селища. Життя поволі поверталося у звичне русло: пошкоджені покрівлі латали, повалені дерева розпилювали на дрова, лінії електропередач відновлювали. Але ставлення до Лариси змінилося остаточно.

На вулиці люди віталися першими, зупинялися, питали про здоров’я й запрошували присісти поруч. Жінки біля магазину, які раніше перешіптувалися за її спиною, тепер пригощали насінням і з гордістю розповідали приїжджим, що саме їхню сусідку знімали для телебачення. Лариса щоразу поправляла: дякувати треба Павлові.

Галина Степанівна з головної обвинувачки перетворилася на найпалкішу захисницю. Варто було комусь засумніватися в історії, вона відразу згадувала зруйновані будинки й неушкоджений дах Коваленків, запевняючи, що бачила це диво на власні очі.

Кирило приходив майже щовечора — допомагав із дрібним ремонтом або просто пив чай на кухні. Лариса прив’язалася до нього, як до сина, якого в неї ніколи не було. Одного разу він заговорив про майстерню. Уже близько десяти власників будинків просили встановити такий самий захист, але самотужки тесля не міг виконати всі замовлення.

За його задумом, Лариса мала пояснювати принципи й стежити за дотриманням записів Павла, а він — виготовляти конструкції й навчати помічників. Вийшла б невелика артіль. Для господині це означало не просто зберегти спадщину чоловіка, а дозволити його знанню жити далі.

На запитання про матеріали й інструменти Кирило відповів, що Віктор Степанович радить подати заявку на фінансування програми традиційних ремесел. Слово «грант» здавалося Ларисі таким, що належить чужому, далекому життю. Молодий тесля заперечив: тепер це життя стосується і її, а розібратися з паперами він допоможе…