Усе село дивувалося дивному даху старенької, аж поки перші морози не показали, навіщо їй були потрібні гострі кілки

— Я давно не тримаю на тебе зла, — вела далі Лариса. — Ти вчинила так, як могла вчинити будь-яка налякана людина. Давайте тільки домовимося: якщо хтось поруч знову зробить щось дивне, ми спершу запитаємо, навіщо, і постараємося вислухати відповідь. А судитимемо потім.

З натовпу пролунало гучне «Домовилися!». Його підхопили інші, і невдовзі це слово повторювала вся площа. Галина Степанівна сміялася крізь сльози. Лариса теж усміхнулася й оголосила, що тепер можна залишити серйозні розмови й святкувати.

До вечора лунала музика. На ярмарку продавали домашню випічку й дерев’яні вироби, біля макетів сперечалися будівельники, діти бігали між дорослими й показували одне одному маленькі сувенірні будиночки з гострими дахами. Лариса переходила від однієї групи до іншої, приймала вітання й увесь час ловила себе на бажанні озирнутися до Павла: розповісти, скільки людей зібралося завдяки його зошиту, показати, на що виросла турбота про один будинок.

Коли гості розійшлися й останні столи прибрали, вона повернулася у двір. Кілки на даху потемніли від часу, але залишалися такими самими міцними. За горами догорав захід сонця, фарбуючи хмари в рожеві й золотаві відтінки. Літній вітер легко проходив між загостреними опорами. Тепер їхній звук був не грізним, як під час Великої бурі, а м’яким, майже заколисливим.

Марина винесла дві чашки чаю й сіла поруч на ґанку. Якийсь час вони мовчки дивилися, як рідкісні гості йдуть вулицею.

— Про що замислилася? — спитала донька.

Лариса відповіла, що життя складається дивовижно. Ще недавно кошмари позбавляли її сну й робили чужою серед сусідів, а тепер із них виросли майстерня, нові зв’язки, захищені будівлі й це свято. Дивина не завжди означає біду; іноді саме з неї починається щось важливе.

Марина оглянула двір, будинок і дахи за парканом. Вона сказала, що Павло пишався б дружиною. Лариса була певна: чоловік завжди вірив у неї. Потім спитала, чи вірить тепер сама Марина.

— Уже давно, мамо. Не лише в розрахунки. У тебе.

Вони знову замовкли. Вечірня прохолода поволі спускалася зі схилів, але йти не хотілося. Лариса відчувала плече доньки поруч і думала про те, як багато змінилося від першої телефонної розмови, коли між ними стояли сором, страх і недовіра. Тепер пояснювати нічого не треба було.

Марина підвела голову до темних силуетів опор. У дитинстві вона звикла вважати Павла людиною, здатною полагодити будь-яку зламану річ. Лише тепер зрозуміла, що його головним творінням були не меблі й навіть не цей будинок, а відчуття безпеки, яке він залишив родині.

— Скажи, мамо, тобі й досі сняться ті сни?

Лариса не відповіла відразу. Вона прислухалася до тихого дерев’яного дзвону над головою й згадала, якими були її ночі раніше. Бурі більше не приходили, але сни не зникли зовсім…