Усі вже готувалися до прощання, коли дідусь підійшов ближче й зрозумів, що щось не сходиться

Минали роки. Софія закінчила школу й вступила до університету у великому місті на факультет мистецтв. Тепер вона збиралася стати художницею й часто переносила на полотно знайомі з дитинства сільські краєвиди. Лада на той час постаріла, але залишилася такою ж відданою. Щоліта, приїжджаючи додому, Софія разом із дідом і собакою вирушала гуляти тими самими полями, біля яких вони колись знайшли тремтяче цуценя.

Попри вік, Михайло Степанович не втратив бадьорості. Він і далі ремонтував машини, хоча тепер до майстерні заходили не лише через зламану техніку. Односельці любили слухати, як господар розповідав про Ладу й про той день, коли її наполегливий гавкіт не дозволив закрити труну. Щоразу, згадуючи ту мить, старий мимоволі поглядав на собаку з теплом і вдячністю. Люди усміхалися, хитали головами й незмінно повторювали, що іншої такої собаки їм не доводилося зустрічати.

З часом розповідь про родину Бондаренків перетворилася на сільську легенду. Переказуючи її одне одному, люди часом додавали подробиці, яких раніше не було, однак головне залишалося незмінним. Під час приїздів Софії дім Михайла Степановича знову наповнювали її сміх і гавкіт постарілої Лади. Вони залишалися близькими й цінували кожен тихий день, проведений разом після пережитого горя.