Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

Кирило приїхав швидко. Він сів на стілець біля письмового столу, Оксана лишилася на краю ліжка. Між ними лежала тиша, в якій обидва вже знали головне.

— Він намагався вас купити, — сказав Кирило.

— Так.

— Ви відмовили.

— Так.

— Отже, він боїться.

— Саме так. Якщо він дзвонить свідкові напряму, це не розрахунок. Це паніка.

Кирило кивнув.

— Він зробить ще один хід до четверга.

— Може зірвати раду?

— Спробує. Як тимчасовий керівник він може ініціювати перенесення з формальних підстав.

— Якщо перенесе, частина акціонерів перейде до нього?

— Частина може. Дехто чекає, хто виявиться сильнішим.

— А решта?

— Є люди, які давно з нами. Вони не зрадять.

Оксана подивилася на нього.

— У людях не можна бути настільки впевненим.

— Повністю — ні.

Він підвівся й підійшов до вікна.

— Але в мене є те, чого Назар не чекає.

— Що?

— Коли мене везли в тайгу, я запам’ятовував усе, що міг. Машину, запах салону, манеру водія гальмувати, голоси. Я чув один із голосів раніше. На внутрішньому засіданні служби безпеки.

— Ви можете впізнати людину?

— Уже впізнав. Леонід Сербін. Він працював в охороні холдингу й був пов’язаний із людьми Назара. Роман знайшов його вчора.

— Він говоритиме?

— Уже говорить. Його затримали у справі про викрадення. Він зрозумів: якщо мовчатиме — сяде один. Якщо дасть показання — матиме шанс на угоду.

— Назар знає?

— Поки ні.

Оксана довго дивилася на темне вікно, де відбивалася кімната, її обличчя, постать Кирила позаду.

— Тоді в четвер.

— Так.

Він узяв куртку, але біля дверей зупинився.

— Оксано.

— Що?

— Я хочу, щоб ви виступили на раді.

Вона повільно обернулася.

— Перед акціонерами?

— Перед акціонерами, юристами, журналістами й представниками слідства. Це буде вже не просто корпоративна зустріч. Там має прозвучати вся історія.

— Ви хочете використати мене?

— Ні. Я хочу дати вам трибуну. Уперше за три роки. Але вирішувати будете тільки ви.

Вона не відповіла одразу. У вікні чорніла ріка, вогні мосту тремтіли в склі. Три роки в неї забирали голос, перетворювали його на протокол, пояснення, скаргу, яку ніхто не читає. Тепер їй пропонували говорити так, щоб почули.

— Добре, — сказала вона втретє. І це слово вже не ховалося…