Утікачка-засуджена знайшла в лісі прив’язаного чоловіка й невдовзі зрозуміла: ця зустріч не випадкова

За сотню з лишком кроків між соснами проступила темна постать. Чоловік був прив’язаний до стовбура. Руки заведені за спину й перетягнуті мотузкою так туго, що тканина куртки зібралася складками. Вузол затягнуто не випадково — його в’язала людина, яка не хотіла, щоб полонений звільнився.

Голова чоловіка безсило звисала на груди. На ньому була дорога пухова куртка, надто добра для цієї глухої хащі, розрізана з лівого боку рівною, злою лінією. Не звір. Не сучок. Хтось ударив гострим предметом точно й навмисно. Під курткою темнів светр, просочений кров’ю. Сама кров уже майже не текла: мороз уміє закривати рани швидше, ніж лікар встигає накласти пов’язку. Іноді це рятує. Іноді просто приховує, скільки людина втратила.

Оксана підійшла ближче, прислухалася. Чоловік дихав. Нерівно, з довгими провалами між вдихами, але дихав. Вона притисла пальці до його шиї. Пульс відгукнувся слабким, ниткоподібним поштовхом.

— Чуєте мене? — тихо спитала вона.

Відповіді не було.

Вона озирнулася. Кілька пар слідів розходилися в різні боки, потім знову сходилися на північний схід. Там, якщо її пам’ять не брехала, мала проходити дорога. У виправній установі, задовго до втечі, вона вивчала уривки старих мап так, ніби читала молитви. Помилитися було не можна: його привезли машиною, протягли сюди, прив’язали й залишили.

Мотузка не піддалася. Оксана спробувала розв’язати вузол, але промерзлі пальці погано слухалися, рукавички були порвані, а вузол тримався, мов залізний. Тоді вона почала розмотувати його по витках — повільно, терпляче, не смикаючи. Коли останній оберт злетів, чоловік повалився вперед. Оксана встигла підхопити його, хоч у очах у неї спалахнули білі кола. Вона опустила його в сніг, перевернула на спину й лише тоді побачила обличчя.

Йому було близько сорока п’яти. Темне волосся, сивина на скронях, садно над бровою, свіжий синець під оком. Обличчя не гарне, але помітне — з тією спокійною породою, яку дають не гроші самі по собі, а багаторічна звичка ухвалювати рішення. Оксана знайшла біля сосни відірваний шматок тканини, зробила тиснучу пов’язку, потім перевірила кишені — обережно, без зайвих рухів, як на виклику, де кожна секунда належить пацієнтові…