В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

Родина слухала мовчки. Галина Андріївна кілька разів намагалася підвести очі на сина, але Олег опустив погляд. Петро Васильович, сидячи рівно, майже не змінював виразу обличчя.

Але холод, який завжди його супроводжував, тепер змішався з тягарем неминучості. Після допиту всіх свідків суддя надав підсудним останнє слово. Петро сказав тихо, рівно.

— Ми зробили те, що вважали за потрібне. Нічого не додам.

Галина Андріївна сказала кілька слів, які більше скидалися на самовиправдання.

— Я не могла інакше. Він вів, я йшла слідом.

Олег мовчав.

Суддя вислухав їх і пішов до нарадчої кімнати. За годину зала знову наповнилася тишею. Суддя оголосив вирок.

Петро Васильович Бондаренко, Галина Андріївна Бондаренко та Олег Бондаренко були визнані винними в серії умисних убивств і приховуванні тіл. Суд засудив Петра до смертної кари, Галину й Олега — до тривалих строків ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Родина мовчки слухала.

Усередині будинку на околиці, де колись панували тиша й порядок, тепер усе стало минулим. Після суду речі жертв передали родичам. Після набрання вироком законної сили справу було завершено.

Петра Васильовича етапували. Галину Андріївну й Олега відправили до виправно-трудового табору.

Віктор Михайлович повернувся до звичайної служби, але ця історія залишилася з ним. Він часто згадував холодні очі Петра. Акуратність у будинку, точність, систему.

Київ продовжував жити своїм життям. Люди йшли на роботу, торгували на ринках, їхали в трамваях, але маленький будинок на околиці вже нічого не приховував. Там, де колись починалася тиша, тепер залишилися порожнеча й пам’ять про жертв.

Так закінчилася історія родини Бондаренків. Страшна, холоднокровна, ретельно спланована, але все ж викрита завдяки терпінню, уважності й розслідуванню звичайного капітана міліції. Тиша в будинку й у місті повернулася, але вона була вже іншою.