В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

Документи, сумки, особисті речі й одяг стали ключовими доказами для обвинувачення. Особи всіх вісьмох жертв було встановлено. Повернувшись до відділку, Віктор Михайлович розклав документи за датами, перевірив збіги. Лінія злочинів стала очевидною.

Дати зникнень збігалися зі свідченнями сусідів, описи одягу — зі знайденими речами, а відомості про останній відомий маршрут знову приводили до того самого будинку. Розрізнені заяви остаточно склалися в одну справу.

Тепер почалося очікування суду. Слідство вже зібрало достатньо доказів: фотографії, свідчення сусідів і речі жертв.

Родина сиділа в камері. І вперше за роки тиші всередині їхнього будинку вони відчули страх. Але це був страх уже не перед жертвами, а перед законом, перед неминучим.

Віктор Михайлович залишався спокійним. Він бачив, як складно було впіймати такого злочинця, і водночас розумів: тепер ця історія підійшла до розв’язки. Весна 1965 року була теплою, майже сухою.

Сонце рідкими променями пробивалося крізь вікна зали суду, освітлюючи довгі ряди дерев’яних лав. На лаві підсудних сиділи Петро Васильович, Галина Андріївна й Олег. Їхні обличчя здавалися спокійними, але кожен із них відчував тягар того, що відбувалося.

Зала була майже повна. Представники прокуратури, адвокати, свідки, родичі жертв. Журналісти трималися стримано, адже такі історії рідко виносилися на широкий загал.

Віктор Михайлович був у залі як свідок. Його обличчя залишалося серйозним. Він спостерігав за підсудними, відзначаючи кожен їхній жест, кожен рух.

У суді почали оголошувати обвинувачення у справі про серію умисних убивств і приховування тіл. Прокурор докладно описав хід розслідування, пояснив, як було зібрано докази й досліджено місця подій. У ході слідства, сказав він, було виявлено особисті речі всіх жертв, акуратно сховані в будинку підсудних.

Ці речі, одяг, документи, предмети особистого користування підтверджують причетність родини до зникнень і вбивств. Галина Андріївна стиснула руки на колінах. Олег опустив погляд.

Петро Васильович, сидячи рівно, майже не рухався. У його очах читалася звична холодна рішучість, але тепер змішана з розумінням, що ретельно приховувану схему вже викрито. Прокурор докладно розповів про схему дій родини, про те, як жертв вибирали серед приїжджих і самотніх чоловіків, як їх заманювали, як використовували сарай для зберігання речей і як приховували сліди.

Він наголосив, що все було ретельно сплановано, що злочини мали системний характер. Адвокати намагалися домогтися пом’якшення покарання, посилаючись на психологічний стан членів родини, виховання Олега й тиск із боку батьків, але докази не залишали сумнівів.

Петро, Галина й Олег діяли спільно, кожен виконував свою роль.

— Ваша честь, — сказав адвокат, — це родина, яка жила в умовах, де труднощі й бідність могли штовхнути на злочин.

— Це не виправдання, — перебив прокурор.

Родина вміло приховувала свої злочини, діяла холоднокровно. Вісім жертв, вісім доль обірвалися з їхньої вини. Суддя уважно слухав.

Потім суддя запросив капітана Віктора Михайловича дати свідчення. Він докладно пояснив, як велося спостереження, як було зібрано кожен доказ — від показань свідків до знайдених речей. Він показав фотографії предметів, акуратно розкладених у ящику сараю.

Черевики, пальто, документи, фотографії. — Кожна річ відповідає конкретній жертві, — сказав він. Ці докази безпосередньо пов’язують підсудних зі зникненнями…