В останню мить жінка закричала, щоб труну не відправляли далі, і її тривога виявилася не випадковою

— Бо, кажуть, сильно обгорів, — відповів Роман. — Начальник краєм вуха щось таке казав. А тобі яке діло?

Єгор повільно підвівся.

— Давай подивимося.

Роман витріщився на нього з недовірою.

— Ти зовсім з глузду з’їхав? Надивився всілякої дурні?

— Швидко відкрутимо, глянемо й закриємо назад. Ніхто не дізнається.

— Нащо воно мені?

Єгор не відповів. Він і сам не знав, навіщо. Просто тривога всередині не давала спокою.

Роман почухав потилицю, потім хмикнув:

— Гаразд. Але після зміни ти пригощаєш мене вечерею. Не в забігайлівці, а як слід. Згоден?

— Згоден, — уже тихіше сказав Єгор.

Кілька секунд вони дивилися один на одного, ніби чекали, що хтось передумає. Потім узялися за інструменти.

Кришка піддалася не відразу. Коли важка дошка зсунулася, обидва завмерли.

У труні лежав чоловік. Мертвий — у цьому сумнівів не було. Але він зовсім не скидався на тіло людини, яка загинула у вогні. На шкірі були сліди опіків, однак не такі, щоб ховати в закритій труні. І головне — обличчя не збігалося з фотографією, яку показувала Віра Степанівна.

Єгор повільно підняв руку й указав на покійника.

— Це не він, — прошепотів він. — Не той, кого вона показувала. Романе, клянуся, не той.

Роман зблід, але спробував триматися…