Вагітність Насті стала причиною пересудів, та невдовзі в селі з’явилися несподівані гості

Олеся мовчала. Кожне слово падало важко, але жодне не було зайвим.

— Я не приїхав захищати його, — продовжив Малішевський. — Я приїхав тому, що дитина — мій онук. І я не збираюся робити вигляд, ніби його немає.

Він дістав із внутрішньої кишені щільний конверт.

— Тут кошти на перший час. Я готовий оплачувати все, що знадобиться вам і дитині. Постійно, повністю. Можу допомогти з житлом у великому місті, з поверненням до навчального закладу, з нормальними умовами. Ви заслуговуєте на більше, ніж ця хата й чужі розмови.

Олеся подивилася на конверт, потім знову на нього.

— Я кажу це не для того, щоб купити мовчання, — додав він тихіше. — Я надто старий для таких угод. Я кажу це тому, що винен. Не так, як він. Але я його виростив. Отже, частина відповідальності — моя.

Вона взяла конверт. Потримала. Папір здавався щільним, дорогим, чужим. Потім простягла назад.

— Ні.

— Ні? — перепитав він без натиску.

— Дякую, але ні.

— Ви розумієте, від чого відмовляєтеся?

— Розумію.

— Олесю, я не прошу вас пробачити Дениса. Я не прошу зустрічатися з ним, говорити з ним, навіть згадувати його. Йдеться лише про дитину й про ваші можливості.

— Я почула. І все одно відповідаю: ні. Не з гордості, не на зло. Просто якщо я візьму це зараз, я стану вам винна. А я не хочу бути винна ні вам, ні вашому синові.

Малішевський дивився на неї довго.

— Ви дуже молода.

— А мені вистачає, — сказала Олеся.

У цю мить за її спиною скрипнула хвіртка. Вона обернулася. На подвір’я заходив батько. Петро Семенович, який мав поїхати на весь день, стояв у робочій телогрійці й дивився на машини, на чоловіків біля паркану, на людину в дорогому пальті. Обличчя в нього було спокійне — тим особливим спокоєм, за яким сільські люди ховають і лють, і страх, і готовність стояти до кінця.

Він підійшов і став поруч із Олесею.

— Хто такий? — спитав він не в доньки, а в незнайомця.

— Роман Андрійович Малішевський. Ви батько Олесі?

— Батько.

— Я хотів запропонувати вашій доньці допомогу. Фінансову й практичну.

Петро Семенович перевів погляд на конверт, на машини за парканом, на людей, схожих на охорону. Потім подивився на Олесю. Вона ледь помітно похитала головою. Він зрозумів.

— Значить, так, — сказав він тихо. — Ти знаєш, що твій син зробив із моєю донькою?

— Знаю.

— І приїхав із грошима.

— Я приїхав допомогти.

Батько повторив це слово майже без виразу:

— Допомогти. Ти думаєш, допомога — це конверт? Папірці привіз, поклав на стіл — і душа чиста? Твій син їй життя переламав. Через нього вона повернулася сюди з животом. Через нього рідна мати дверей не відчинила. Через нього вона живе в чужій хаті сама й мовчить, бо їй ще й виправдовуватися перед такими, як ви. А ти стоїш із конвертом.

Малішевський не відвів очей.

— Я розумію вашу злість.

— Ні, — просто сказав Петро Семенович. — Не розумієш. Розумів би — не почав би з грошей. Забирай свій конверт і їдь. Роби зі своїми коштами що хочеш. Нам вони зараз не потрібні.

На подвір’ї зависла тиша. Чоловіки біля другої машини перезирнулися. Водій опустив погляд.

Роман Андрійович сховав конверт у кишеню й застібнув пальто.

— Якщо ви передумаєте, ви зможете мене знайти, — сказав він Олесі.

— Вона не передумає, — відповів батько.

Малішевський більше нічого не сказав. Обернувся, вийшов за хвіртку, сів у машину. За хвилину обидві машини поїхали за поворот, і вулиця знову стала звичною — порожньою, тихою, ніби нічого на ній не відбувалося.

Олеся й батько стояли на подвір’ї. Він дивився на зачинену хвіртку.

— Ти ж не поїхав у район, — сказала вона.

— Передумав.

— Чому?

— Відчуття було.

Вона не стала уточнювати. Просто взяла його руку — шорстку, важку, з запахом металу й дров, — і стисла. Батько не відняв долоні. У цю мить цього було досить…