ВДОВА Впустила 3-х УВ’ЯЗНЕНИХ. Село відвернулося, а Вона НЕ ПОШКОДУВАЛА Ні Разу

Він читав довго, потім перечитав спочатку. Рука його здригнулася, і аркуш опустився на стіл.

— Що там? — спитала Ганна, відчуваючи, як серце б’є у скроні.

— Виправдання, — прошепотів Данило. — Повне. За відсутністю вини. Поновити в правах. Повернути документи. Зняти обмеження.

Мирон, який досі сидів нерухомо, раптом ударив кулаком по столу.

— Дочекався, інженере! Дочекався!

Голос його зірвався на таку різку радість, ніби виправдали не Данила, а його самого. Семен схопився, не знаючи, чи обійняти, чи засміятися, чи заплакати.

Данило закрив обличчя руками. Сім років він жив із тавром ворога. Сім років це слово стояло між ним і кожним стрічним. І коли папір нарешті повернув йому ім’я, радість прийшла не відразу. Спершу була порожнеча. А потім із цієї порожнечі поволі, як паросток із промерзлої землі, піднялося розуміння: він більше не вигнанець.

— Є ще одне, — сказав Роман, переминаючись. — Майор той, що приїздив, рапорт писав по Кривозубу. Там указав, що в затриманні допомогли Данило Бондаренко й Мирон Левченко, а характеристика від місцевої жительки позитивна. У службі це врахували.

Він кашлянув знову, тепер уже зовсім зніяковіло.

— І Назар твій, Ганно Климентіївно, дзвонив учора в контору. Питав, як ти. Голова йому відповів: мати твоя село від вовка вберегла, на її подвір’ї найкращі майстри живуть, а скоро весілля буде. Назар довго мовчав. Потім зв’язок обірвався.

Ганна слухала, і щось усередині неї тихо відпускало. Січнева образа, жорстка й гаряча, раптом перетворилася на сухий попіл. Їй стало не злорадісно, не радісно — жалько. Жалько сина, який так і не зрозумів, у яких стінах виріс. Але його страх більше не панував над її домом.

— Ну, Романе, раз такі справи, сідай, — сказала вона, дістаючи чисту кружку. — Будемо пити за правду. Не казенну, а нашу.

Весілля гриміло дев’ятнадцятого лютого. Гуляло все село. Кирило Дем’янович розпорядився видати борошно й трохи святкового питва, дід Омелько притяг гармонь, Параска, та сама Параска, що ще восени проклинала Ганну біля воріт, пекла весільний коровай і нікому не дозволяла торкатися його раніше часу.

Ганна сиділа на чолі столу поруч із дідом Панасом. Дивилася на Семена — сяйливого, у підігнаному піджаку, з прямою спиною. На Галину — рум’яну, світлу, засоромлену. На Мирона, який лихо витанцьовував, забувши про поранену руку. На Данила, що спокійно розмовляв зі старими про те, як правильно ставити млин, щоб вода не забивала колесо…