Відомий хірург спробував перекласти провину на молоду асистентку, не знаючи, хто стоїть у неї за спиною

Аркадій відчув слабину й натиснув сильніше.

— Якщо підпишеш, отримаєш догану. Звільнимо за власним бажанням. За пів року влаштую в приватну клініку. Ніхто не дізнається. А якщо впиратимешся, я тебе знищу. Ти не просто роботу втратиш — ти сядеш. Я знайду свідків, які бачили, як ти прийшла на зміну напідпитку, як крала препарати. У мене зв’язки в наглядових органах, у суді, всюди. Ти згниєш, Марино, і матір за собою потягнеш.

Вона сиділа, паралізована жахом. Логіка вимкнулася, працював лише тваринний інстинкт самозбереження — навіть не себе, а родини.

Тремтячою рукою вона взяла ручку. Аркадій ласкаво підсунув папір.

Скрип пера по паперу пролунав як звук кришки труни, що захлопується.

— Приїхали, дівчино!

Голос таксиста пролунав несподівано голосно.

Марина здригнулася.

За вікном височіла сіра монументальна будівля суду. Колони, облуплена штукатурка, важкі дубові двері. Це місце виглядало як склеп.

Вона розрахувалася, намагаючись не впустити дріб’язок неслухняними пальцями, і вийшла під мжичку. Холодне повітря обпекло легені, але не принесло полегшення.

Ноги були ватяні. Кожен крок давався важко, ніби вона йшла крізь густу глину. Біля входу курили якісь люди, сміялися. Звичайне життя тривало, але для неї час зупинився.

Вона піднялася сходами, відчуваючи на собі погляди охорони. Рамка металошукача пискнула, змусивши її здригнутися.

— Викладаємо все з кишень, — нудним тоном промовив охоронець.

Марина виклала телефон, ключі, паспорт. Руки тремтіли так сильно, що ключі дзенькнули об лоток.

Вона подивилася на свої долоні — чисті, тонкі пальці. Ті самі пальці, які рятували життя, ставили катетери новонародженим, зашивали рани. Тепер ці руки звинувачували у вбивстві.

Вона забрала речі й пішла довгим гулким коридором до зали номер сім.

Там, у кінці коридору, вона побачила знайому постать. Денис, її адвокат, нервово перебираючи папери, роняв аркуші. Він виглядав як школяр перед іспитом, який не вивчив жодного білета.

А трохи далі, в оточенні свити, стояв Аркадій Борисович. Він сміявся, щось розповідаючи своєму лощеному захисникові.

Побачивши Марину, він перестав усміхатися. Його обличчя стало кам’яним, а в очах майнуло те саме вираження — холодне, таке, що обіцяло розправу.

Зала судових засідань пахла старим лаком для меблів. Повітря тут було сперте, ніби його роками не міняли, консервуючи всередині страх і відчай сотень людей.

Марина сиділа на жорсткій лаві підсудних, вчепившись пальцями в край дерев’яної огорожі. Дерево було відполіроване руками тих, хто сидів тут до неї, і ця думка викликала нудоту.

Праворуч, за столом захисту, совався Денис. Він уже тричі впустив ручку, щоразу пірнаючи за нею під стіл і виринаючи з пунцовим обличчям.

Ліворуч, вальяжно відкинувшись на спинку стільця, сидів Аркадій Борисович. На ньому був бездоганний темно-синій костюм, білосніжна сорочка й краватка стриманого сталевого відтінку. Він виглядав не як людина, причетна до підлогу, а як експерт, запрошений прочитати лекцію про мораль.

Поруч із ним хижо поблискував окулярами його адвокат — сухий, жилавий чоловік з обличчям, що нагадувало лезо скальпеля.

— Встати! Суд іде! — гаркнула секретарка, повна жінка з байдужим обличчям.

Усі підвелися. Шум відсунутих стільців пролунав у тиші, як гуркіт каменепаду.

Суддя, літній чоловік із мішками під очима й землистим кольором обличчя, швидко пройшов до свого місця. Він не дивився на Марину. Він узагалі ні на кого не дивився, гортаючи папку зі справою так, ніби це було меню в їдальні й він обирав, що замовити на обід.

— Прошу сідати, — буркнув він, не підводячи голови. — Слухається справа за обвинуваченням Смирнової Марини Вікторівни.

Слова судді зливалися в монотонний гул.

Марина дивилася на вдову Кузнецова. Людмила Іванівна сиділа в першому ряду, згорбившись, перетворившись на маленький чорний клубок горя. Поруч із нею сиділа донька, підтримуючи матір під лікоть.

Вдова не зводила з Марини очей, і в тому погляді було стільки болю й ненависті, що Марині хотілося сховатися під лаву.

Першим викликали Аркадія Борисовича.

Він вийшов до трибуни впевненою ходою господаря життя. Поклав руку на книгу закону так, ніби благословляв її.

— Розкажіть суду, що сталося 12 вересня, — м’яко попросив його адвокат.

Аркадій зітхнув, витримав театральну паузу й почав говорити. Голос його був глибоким, сповненим скорботи й гідності.

— Це був важкий день, Ваша честь. Ми боролися за життя Михайла Григоровича до останньої секунди. Я зробив розріз, операція йшла штатно, але потім я помітив дивну поведінку асистента.

Він ковзнув поглядом по Марині — холодним, як дотик льоду.

— Медсестра Смирнова плутала інструменти, у неї тремтіли руки. Я зробив зауваження, але вона, вочевидь, перебувала в стані сильного стресу або чогось іще.

— Чогось іще?