Він був упевнений, що знайшов цуценя

Перше пояснення напрошувалося просте: кошеня. Зовсім маленьке, ще не розплющило очей, не встигло стати схожим на дорослу кішку. Іншим ввижалося цуценя. У малят звичні відмінності ніби згладжуються, поступаючись місцем спільній безпорадності. Коротка мордочка й заплющені повіки дозволяли уявити обидва варіанти. Але цілковитої певності не виникало: варто було затримати погляд на вухах, і просте пояснення вже переставало здаватися єдиним.

Серед припущень з’явилися також білченя й зайченя. Ці версії ніби переносили знахідку зі звичного домашнього простору в інший світ, де дитинчат рідко бачать так близько. Доросла білка впізнавана за хвостом, заєць — за довгими вухами й особливою поставою тіла. У крихітної істоти таких беззаперечних підказок майже не було. Погляд шукав звичну картинку й щоразу знаходив лише окрему схожість.

Пропонували також тхореня й норченя. Темне забарвлення розширювало коло здогадів, а малий вік заважав спинитися на якомусь одному. Малюк ставав своєрідним дзеркалом знайомих кожному образів: хто краще уявляв одних тварин, той помічав саме їхні риси. Так біля кількох фотографій зібрався цілий перелік істот, яких у дорослому віці навряд чи можна було б сплутати між собою.

Дійшло навіть до ведмежати. Чорна округла голівка дозволяла уявити навіть таке неймовірне майбутнє для звірятка, що вміщалося в руці. А поруч зі спробами серйозного визначення з’явилися жарти про прибульця. Незвична зовнішність давала привід фантазувати. Між домашнім кошеням і гостем з іншого світу лежала величезна відстань, але обговорення легко долало її, поки справжня назва залишалася невідомою…