Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

— Це не має значення.

— Має.

Він нарешті подивився на неї прямо. У його очах не було ні жалю, ні розгубленості. Тільки нетерпіння. Він уже подумки був не тут, не на цій кухні з облупленою батареєю й чашкою холодного чаю біля мийки. Він уже бачив себе іншою людиною — вільною, молодою поруч із молодою жінкою, з валізою грошей, на тлі моря, якого Марина ніколи не любила на листівках, бо воно здавалося їй надто далеким.

— Її звати Віка, — сказав він. — І я їду.

Марина кивнула так, ніби він повідомив, що завтра буде дощ.

— Коли?

— Сьогодні вночі.

Її пальці стиснули край договору.

— Аня знає?

— Не приплітай доньку. Вона доросла.

— Вона знає?

Сергій скривився.

— Я сам їй скажу, коли буде час.

— Тобто ти продав дачу, підробив мій підпис, зібрався втекти з коханкою і навіть доньці не сказав?

— Досить! — Він ударив долонею по столу. Аркуші підстрибнули. — Не вдавай із себе святу. Ти давно перестала бути жінкою, Марин. Ти стала звичкою. Нудною, кислою звичкою.

Слова входили в неї повільно, як холодна голка. Не відразу боляче — спершу тільки нерозуміння, потім печіння, потім порожнеча. Вона опустила очі на свої руки: почервонілі від мийних засобів кісточки, коротко підстрижені нігті, тонка обручка, яка за роки ніби вросла в палець.

— Іди, — сказала вона.

— Не командуй. Квартира теж наполовину моя.

— Зараз іди.

Сергій усміхнувся, пройшов повз неї в коридор. Марина чула, як він дістає з шафи валізу, як бряжчить блискавка, як відчиняються шухляди. Кожна дрібниця звучала оглушливо. Він не збирався зникнути нишком. Він хотів, щоб вона бачила. Щоб запам’ятала.

За пів години він вийшов у передпокій у пальті, з великою чорною валізою й дорожньою сумкою. На обличчі в нього був вираз людини, яка нарешті позбулася тягаря.

— Документи не чіпай, — сказав він. — Будеш розумною — домовимося по-доброму. Гроші я потім перекину, скільки належить.

— Скільки належить? — перепитала Марина.

— Не зараз.

Вона стояла в дверному прорізі, не рухаючись.

— Ти думаєш, що я промовчу?