Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

— У мене квиток на руках. Я полечу сама, якщо знайду на що. А ти розбирайся зі своїм старим життям сам.

Вона пішла швидко, майже побігла, залишивши його поруч із валізою, повною газет і чужих сімейних листів.

Сергій стояв, стискаючи ручку, і вперше за довгі місяці відчув не азарт, не роздратування, а справжній страх.

За годину він уже дзвонив Павлові. Номер був недоступний. Дмитро теж не відповідав. У квартирі Дмитра, куди Сергій поїхав на таксі, двері ніхто не відчинив. Сусідка сказала, що той «зранку з валізкою поїхав». Сергій вилаявся, вдарив кулаком по стіні, здер шкіру на кісточках.

Надвечір він напився в готельному барі й зателефонував Марині.

Вона побачила його ім’я на екрані й не відразу взяла слухавку. Аня сиділа поруч, розбирала документи. Тетяна радила записувати всі розмови. Марина ввімкнула запис.

— Чого тобі? — спитала вона.

Сергій важко дихав.

— Де коробка?

Марина похолола, але голос утримала рівним.

— Яка коробка?

— Не прикидайся. Синя. Ти її забрала?

— Ти був на дачі. Ти її й забрав.

— Там була розписка.

— Отже, ти знав про розписку.

Мовчання.

Марина відчула, як у неї спітніла долоня, але продовжила:

— Сергію, навіщо ти підробив довіреність?

— Марин, не треба.

— Навіщо Віка зображала мене в нотаріуса?

Він шумно видихнув.

— Ти нічого не доведеш.

— Доведу. Є запис. Є свідок. Є твій дзвінок.

— Який свідок?

— Тобі краще самому розповісти правду.

Він раптом зірвався:

— Та тому що ти б вчепилася в цю дачу мертвою хваткою! Тому що ти завжди все псуєш! Мені потрібні були гроші! Я хотів нормально пожити! Розумієш? Нормально! А не рахувати копійки й слухати, як ти згадуєш свою матір, свої півонії, свого батька! Так, Віка ходила до нотаріуса. Так, Дмитро допоміг. Але гроші вкрали в мене! Мене самого кинули!

Марина заплющила очі. Кожне слово було ножем, але разом із болем приходив дивний спокій. Він сам сказав. Сам.

— Хто вкрав?

— Павло. Покупець. Або Дмитро. Вони підмінили валізу.

— А коробка?

— У валізі. Там твоя клята коробка! Забери її, тільки скажи, де гроші!

Марина розплющила очі.

— Сергію, гроші від украденої дачі не мої. Моє — правда. І я її заберу.

Вона відключилася.

Аня сиділа бліда.

— Він зізнався, — прошепотіла вона.

Марина кивнула. Її трусило так, що зуби цокотіли. Донька обійняла її, і вони довго сиділи мовчки, слухаючи, як на кухні знову капає кран.

Далі все розвивалося не швидко й не красиво, як у кіно.

Були заяви, пояснення, запити. Були походи до відділку, де в коридорі пахло пилом і старими папками. Було принизливе відчуття, коли доводилося знову й знову розповідати чужим людям, як чоловік обдурив, як коханка зображала її, як дачу продали через підроблену довіреність. Було бажання розвернутися й піти, коли один молодий працівник втомлено спитав:

— А чому ви паспорт чоловікові віддавали?

Марина тоді стиснула сумку й відповіла: