Він хотів приховати сімейну таємницю шлюбом доньки, але за рік зрозумів, як сильно помилявся

— спитав батько, не уточнюючи, кого має на увазі.

— У медпункті. Скоро прийде обідати.

— Зрозуміло.

Він пив чай мовчки. Дарина дивилася на нього й раптом помітила: батько постарів. Не на рік — значно сильніше. Під очима лягли тіні, біля рота з’явилися глибокі складки, рухи стали важчими. Не від віку навіть, а від чогось, що тиснуло зсередини.

— Як ви? — спитав він.

— Добре, тату. Справді добре.

Він кивнув.

— А ти? — спитала Дарина.

І тут сталося те, чого вона ніяк не чекала. Павло Сергійович не випростався, не відмахнувся, не змінив тему. Він опустив плечі.

— Не дуже, — сказав він тихо. — Мене підвели. Велика справа зірвалася. Я думав виправити, але не вийшло. Багато чого доведеться продавати.

Він помовчав.

— Мати твоя хворіє. Серце. Лікарі кажуть, нерви. Вона багато переживала.

— Через мене?

— Не тільки, — відповів він. — Але й через тебе теж.

Дарина опустила очі.

У цю мить грюкнула хвіртка. Єгор увійшов у двір, побачив машину і все зрозумів. Він не став метушитися, не став удавати важливість. Зняв куртку, вимив руки й увійшов на кухню так само, як входив щодня.

— Добрий день, Павле Сергійовичу.

— Добрий день, Єгоре.

Вони потисли один одному руки. Єгор сів навпроти тестя спокійно, без виклику й без запобігливості. Як господар у своєму домі.

Дарина поставила перед ним тарілку. Він почав їсти неквапно, звично.

Павло Сергійович дивився на нього: на просту сорочку, великі руки, спокійне обличчя. І, мабуть, уперше бачив не бідного сільського фельдшера, якому колись купив дім, а людину, поруч із якою його доньці добре.

— Оленка спокійна росте, — сказав Єгор, кивнувши на колиску. — Уночі майже не плаче.

— У матір, мабуть, — кинув Павло Сергійович.

— В обох, — відповів Єгор і подивився на Дарину.

Вона усміхнулася.

Після обіду Єгор пішов назад: прийом був розписаний, людей не можна було лишати. Дарина з батьком знову залишилися вдвох.

Павло Сергійович підвівся, пройшовся кімнатою. Подивився у вікно на сад, де голі яблуні вже готувалися до весни. Ковзнув поглядом по полиці з Єгоровими книжками, по колисці, по фіранках, які Дарина взимку пошила сама. Потім, ніби мимохідь, провів пальцем по підвіконню.

Підвіконня було чисте.

У його домі цим займалася прислуга. Там усе сяяло за розкладом. Але тут чистота була іншою — не найманою, а своєю. Зробленою руками тієї самої доньки, яку він вважав непристосованою до життя.

Дарина побачила, як здригнулися його губи.

Батько сів за стіл, опустив голову на руки й заплакав.

Беззвучно, важко, незграбно. Так плачуть люди, які все життя забороняли собі плакати.

Дарина розгубилася. Вона ніколи не бачила його таким. Постояла поруч, не знаючи, чи можна доторкнутися. Потім усе ж поклала долоню йому на плече.

— Тату?