Він пожартував, що одружиться з жінкою поруч, якщо переживе операцію, але слова медсестри змусили його глянути на неї інакше

Тобто чотири місяці, упродовж яких я міг тільки сидіти й думати. Ніколи в житті в мене не було стільки часу. І я сів розбирати, що сталося з фірмою.

Не з помсти. Точніше, спочатку з помсти, я чесно скажу, перші тижні я думав про це саме так. А потім я підняв список працівників і подивився на прізвища.

Одинадцять людей. Слюсар Сашко Дорошенко, у нього троє. Маляр Вадим, у нього іпотека.

Приймальниця Світлана, мати-одиначка. Дід Степанович, шістдесят вісім років, який у мене працював мотористом вісім років і якому просто нікуди йти. Їм усім не виплатили за два з половиною місяці.

Сашкові Дорошенку триста вісімдесят тисяч. Одинадцять людей — це цифра. А в цифри немає обличчя, тому назву хоча б трьох.

Сашко Дорошенко, тридцять дев’ять років, слюсар. Працює в мене з шістнадцятого року. Троє дітей, молодшому — два. Коли почалися невиплати, він не пішов скаржитися.

У серпні приїхав до мене додому з пакетом яблук із саду і сказав: «Андрію Вікторовичу, ви там тримайтеся, ми почекаємо». І почекав два з половиною місяці без зарплати з трьома дітьми. Вадим, сорок чотири, маляр.

Найкращий з усіх, кого я бачив. Він робив переходи так, що переходу було не знайти. Іпотека — вісім років платити.

Він єдиний сказав мені в обличчя неприємне. Зателефонував у вересні, за тиждень до операції: «Андрію, я тебе поважаю, але в мене в жовтні платіж і дружину годувати нічим. Ти хворієш, я розумію, тільки я теж людина». І поклав слухавку. Він мав цілковиту рацію, і це була єдина ніч за вісім місяців, коли я не стежив за тиском.

Степанович, шістдесят вісім, моторист. Вісім років у мене і сорок до того — на заводі. Іти йому було нікуди, він і не пішов.

У жовтні, коли фірма вже стала, він приходив у порожній бокс і підмітав. Безплатно. Бо вдома сидіти не міг, а сервіс був єдиним місцем, де він був потрібен.

Мені про це розповіла Світлана. І от коли я це почув, я, лежачи вдома з розпиляною грудиною, уперше подумав не про Ігоря і не про Наталію, а про те, що в мене є шістдесятивосьмирічний чоловік, який підмітає порожній бокс, бо я підписав довіреність і вісім місяців беріг нерви. І от із цього моменту питання перестало бути про Ігоря.

Я підняв усе. Чотири місяці, інтернет, злість і, як з’ясувалося, добра пам’ять на цифри, бо чотирнадцять років сам рахував собівартість. Відновив рух обладнання за договорами оренди, підняв через знайомих виписки з рахунків і побачив, що гроші за послуги, надані моїм сервісом у травні й червні, пішли на рахунок нового сервісу, а роботи були виконані на моїх підйомниках моїми людьми.

Знайшов трьох клієнтів, готових письмово підтвердити, що оплачували ремонт, зроблений у мене, а квитанцію отримували від іншої контори. Це забрало в мене три з половиною місяці. Я не юрист.

Я зібрав теку на чотириста сімнадцять аркушів і в лютому відніс її адвокатові, якого мені знайшла Олена Михайлівна через чоловіка своєї подруги. Адвокат Роман Олександрович подивився, погортав хвилин сорок і сказав: «Андрію Вікторовичу, ви розумієте, що ви зробили роботу, за яку я взяв би триста тисяч?» Я сказав: «У мене був час». Він сказав: «У всіх є час, не в усіх є характер».

Був момент, коли я ледь не кинув. Почав я на початку листопада, приблизно через три тижні після виписки, і тижні три колупався навмання, скачав статут, поліз у виписки, підняв старі договори, і все це було мені незрозуміле, бо чотирнадцять років я займався машинами, а не корпоративним правом. Наприкінці листопада я знайшов перше.

Договір оренди обладнання між моєю компанією і компанією «Техноресурс» від шістнадцятого березня. Дата реєстрації «Техноресурсу» — п’яте березня. Різниця — одинадцять днів. Компанію створили за одинадцять днів до того, як їй здали чотири підйомники, фарбувальну камеру і стенд розвалу-сходження за ціною в шість разів нижчою за ринкову.

У грудні я вперся і два тижні не міг зрушити з місця. Треба було довести, що роботи в травні й червні виконувалися на моїй території моїми людьми, а гроші йшли повз, а за документами все було чисто. І тут сталася смішна річ.

Я згадав, що в нас у сервісі висіли камери. Чотири штуки, я їх ставив у двадцять першому від викрадачів, писали на реєстратор у підсобці, глибина архіву тридцять діб, тобто архіву вже давно не було. Але ж реєстратор залишився, він там і висів, нікому не потрібний, і ніхто про нього не згадав.

Я приїхав туди із Сашком Дорошенком у суботу. Ми зняли реєстратор, і всередині, у папці з ручними збереженнями, лежали сорок два ролики, які колись позначили як важливі. Спірні випадки, подряпини, клієнти зі скандалами.

Позначені ролики не перезаписуються. Ми привезли реєстратор до мене додому і підключили його до старого монітора, і я чотири години сидів і відкривав ролики один за одним. Тридцять шість виявилися мотлохом.

Подряпини, суперечки про диски, один п’яний на парковці. І на тридцять сьомому я побачив свій бокс, другий підйомник, дату в кутку кадру — вісімнадцяте травня, Вадима, який фарбує крило, і поруч із ним чоловіка в синій куртці. І от тут у мене все й склалося.

Я поліз у галерею телефона і знайшов ту саму квитанцію, яку Світлана мені сфотографувала в липні. Назва контори «Техноресурс», номер замовлення і прізвище клієнта. Я звірив це прізвище з даними про ролик вісімнадцятого травня в нашій старій базі, і це був він, чоловік у синій куртці.

Тобто машина стояла на моєму підйомнику, фарбував її мій маляр моєю фарбою, а гроші за неї приймала фірма, зареєстрована за одинадцять днів до першого договору. Із сорока двох роликів таких знайшлося шість. Шість машин, шість прізвищ…