Він сказав зайве просто на нашу річницю, а за хвилину вже шкодував про свої слова

— Просто йому не до вподоби гучні вечори, — відповіла я тим самим спокійним тоном. — Нічого страшного.

До нас підійшов батько, обійняв маму й, усміхнувшись, спитав:

— Про що ви тут шепочетеся?

— Про жіноче, — сказала я.

Він подивився на мене довго, уважно, і в цьому погляді було те, що розуміли тільки ми двоє.

— Я пишаюся тобою, — промовив він неголосно. — Ти витримала більше, ніж багато хто зміг би.

Я обійняла його міцніше, ховаючи обличчя в нього на плечі. Батько знав багато. Та навіть він, певно, не до кінця уявляв, чого мені коштувало дожити до цього вечора й не видати себе.

Коли залунала повільна мелодія — та сама, під яку ми з Назаром танцювали на весіллі, — я швидко підійшла до нього.

— Ходімо? Як тоді.

Він здригнувся так різко, ніби я торкнулася відкритої рани.

— Олесю, я вже сказав: я не хочу танцювати.

— Чому? — я дивилася йому просто в очі. — Що сталося?