Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

Туман стелився між ногами людей і лапами звірів, приховуючи нерівності землі. У цьому білому мареві всі здавалися примарами: мисливці зі зброєю, вовчиця в крові, вовченя біля її шиї, Остап на краю схилу й зграя, що замкнула галявину широким кільцем. Навіть вітер стих. Тільки виття перекочувалося над яром, то піднімаючись, то опускаючись, як подих величезної живої істоти.

Тарас першим утратив витримку. Його губи затремтіли, обличчя вкрилося сірими плямами. Він зробив крок назад, зачепився п’ятою за корінь і ледь утримався.

— Їх надто багато, — прохрипів він. — Романе… треба йти.

Роман повільно повернув голову, оцінюючи відстань до найближчих дерев. Його звична важка стриманість тріснула. В очах з’явилося не паніка, ще ні, але ясне розуміння: жодна впевненість, жодна зброя не врятують, якщо двадцять білих тіл рушать одночасно.

— Не смикайтеся, — сказав незнайомець зі шрамом. — Побіжите — вони візьмуть вас на ривку.

Голос його лишався рівним, але Остап уловив у ньому ледь помітну зміну. Людина зі шрамом теж рахувала. Вовків, кроки, відстань, власні шанси. І рахунок був не на його користь.

Ліворуч хруснула крига. Тарас, відступаючи, поставив ногу в талу калюжу, сховану під сніговою кіркою. Чобіт провалився, він сіпнувся, втратив рівновагу й упав на спину в брудну воду. Мотузка ледь не вислизнула з рук. Вовки не кинулися, але гарчання стало нижчим, ближчим, ніби земля загуділа під ними.

Роман ступив до нього, потім зупинився. Один із білих вовків на схилі зробив крок у відповідь. Цього вистачило. Роман зблід, вилаявся крізь зуби й почав відступати боком, не зводячи очей зі зграї.

— Тарасе, вставай, — кинув він. — Швидко.

Тарас підвівся абияк, мокрий, злий, уже не схожий на мисливця, що прийшов по здобич. Він був схожий на людину, яка раптом зрозуміла: ліс їй не належить. Ліс просто терпів її до цієї миті.

Ватажок білих вовків ступив уперед на один крок. Більше нічого не зробив. Не вишкірився, не стрибнув. Але цей єдиний крок виявився сильнішим за крик. Тарас розвернувся й побіг до дерев, спотикаючись, провалюючись у мокрий сніг. Роман кинувся за ним, важко кульгаючи, тримаючи зброю вже не як загрозу, а як даремну залізяку.

Зграя не рвонула за ними. Вона гнала їх звуком. Гарчання й виття супроводжували втечу, тримали мисливців у страху, змушували падати, підводитися й знову бігти, аж поки їхні постаті не розчинилися між стовбурами.

На галявині залишився незнайомець зі шрамом.

Він стояв нерухомо, карабін усе ще тримав у руках, але тепер ствол був спрямований невпевнено. Він подивився на тих, хто тікав, потім на вовків, потім на Остапа. У його погляді вперше майнуло роздратування — не страх, радше досада людини, чий розрахунок порушила сила, яку він вважав простою й передбачуваною.

— Отже, так, — промовив він повільно.

Остап не став чекати продовження. Він кинувся вперед.

Рух був короткий, відчайдушний і точний. Остап ударив по руці з карабіном, збиваючи ствол убік. Пострілу не було. Зброя вилетіла, ковзнула по льоду й зупинилася біля поваленого стовбура. Незнайомець розвернувся, намагаючись ударити прикладом уже порожнім рухом, але Остап пішов убік і штовхнув його плечем.

Той виявився сильним. Сухі руки вп’ялися в куртку, коліно вдарило Остапа по стегну. Вони обоє посковзнулися в брудному снігу. На мить світ знову перетворився на дихання, мокру землю й близький чужий погляд. Остап відчув запах збройового мастила, сирої шерсті, крові й талого снігу; все змішалося в один різкий, майже металевий присмак на язиці. Але Остап був важчий і знав цей слизький ґрунт. Він вивернув руку незнайомця, притис його до землі й рвонув назад.

— Лежати! — хрипко наказав він. — Сіпнешся — не я тебе зупиню.

Білі вовки зімкнулися щільніше. Незнайомець зі шрамом завмер. Він повернув голову й побачив довкола бурштинові очі. Після цього спротив у його тілі ослаб.

Остап дістав із пояса мотузку. Пальці тремтіли, вузли не відразу слухалися, але він зв’язав руки міцно. Незнайомець не вимовив ані слова. Тільки дивився перед собою, ніби намагався запам’ятати не людину, що перемогла його, а зграю, яка змусила визнати поразку…