Він урятував маленьке вовченя, а невдовзі опинився перед зграєю, яка повелася зовсім не так, як очікували люди

До хатини він ішов повільно. Холод дістався до кісток, пальці майже не згиналися, чоботи чвакали водою на кожному кроці. Старий будиночок стояв на пагорбі між ялинами: сірі колоди, низький дах, перекошений димар, вузький ґанок, який колись ладнав іще його батько. У цих стінах пахло димом, сухою корою, залізом пічних дверцят і давнім людським життям.

Батько Остапа, Савелій Коваленко, був людиною суворою й небагатослівною. Він учив сина не романтизувати ліс, але й не ставити себе вище за нього. «У лісі чужих немає, — казав він. — Є тільки ті, хто забув, як поводитися в гостях». У дитинстві Остап сердився на цю сувору мудрість, бо в ній не було простих відповідей: кого рятувати, кого обходити стороною, коли втручатися, а коли прийняти волю природи. Тепер він згадав ці слова, коли, тремтячи, знімав мокру куртку біля печі. Якби батько побачив, як він поліз у крижаний струмок за вовченям, напевно, довго мовчав би, а потім сказав би лише одне: «Інакше не можна було».

Він розтопив піч, повісив одяг на цвяхи, поставив чайник. Гаряча кружка обпекла долоні, але тепла майже не відчувалося. Перед очима знову поставали бурштинові очі вовчиці, її поранений бік, напружені морди білих вовків. Зграя могла роздерти його за хвилину, але не зробила цього. У цьому було щось таке, що не вкладалося в прості правила обережності. Остап звик пояснювати ліс слідами, вітром, голодом, порою року, але тепер перед ним стояло питання, на яке не відповідав жоден журнал спостережень. Вовки не просто відпустили його. Вони ніби запам’ятали…