Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Соня двічі відмивала взуття, але під язичком однаково лишилася темна пляма. Тарас сказав, нібито Максим поїхав у місто, знайшов роботу й колись надішле листа. Дівчинка не повірила жодному слову.

Олег спитав, чому вона зважилася тікати саме сьогодні. Соня здивовано підвела очі: для неї відповідь була очевидною.

— Завтра нас вивозять. Усіх і назавжди.

У понеділок Кряж їздив дзвонити з пошти в найближчому селі й узяв Соню з собою. Вона чекала в машині, вікно лишалося прочиненим. Дівчинка почула, як він призначив зустріч на четвер і звелів приїхати о сьомій ранку, щоб забрати «шість голів» до світанку. Куди повезуть дітей, Кряж не сказав, тільки запевнив співрозмовника, що там їх ніхто не шукатиме. Самим дітям оголосили, що на зиму вони переїжджають у теплий будинок, і веліли зібрати речі в мішки. Маленька Олеся навіть зраділа.

На кухонному годиннику було п’ять хвилин по одинадцятій. Отже, до приїзду незнайомої машини лишалося менше дев’яти годин.

Перш ніж іти телефонувати, Олег вийшов у двір. Кілька хвилин дивився на власний під’їзд очима людини, яка прийшла сюди по дитину. Перший поверх, друге вікно ліворуч, двері без справного замка. Сараї відчинені, хлібний фургон стоїть біля гаражів і видно його з вулиці. Знайти квартиру було неважко.

Нагорі жили Валентина Степанівна Петренко з чоловіком. У них єдиних у всьому під’їзді був телефон. Олег постукав майже опівночі й попросив сусідку за будь-якого нічного шуму негайно зателефонувати в поліцію. Не виходити на сходи, не дивитися у вікно — просто викликати допомогу. Спершу жінка вирішила, що він жартує: брати в Кравченків було нічого. Але, побачивши його обличчя, перестала ставити запитання.

У передпокої Олег поклав під вішалку ліхтар і коротку монтировку. Ірина спостерігала мовчки. Вона розуміла, що чоловік не збирається нікого шукати для бійки; він просто не хотів лишитися беззахисним, якщо погрозу виконають.

Телефон на хлібозаводі стояв у сторожці. Іванич залишив Олега самого й вийшов покурити. У відділку відповіли не відразу, розшукали домашній номер Коваленка й веліли записати.

Слідчий підняв слухавку сам. Олег переказав зустріч на шосе, назвав трьох чоловіків, зелений фургон і погрозу приїхати до сім’ї. Коваленко наказав негайно повернутися додому, вранці привезти Соню у відділок, після чого він викличе обласну службу раніше п’ятниці.

— Уранці буде пізно, — заперечив Олег. — О сьомій іншу п’ятірку кудись повезуть.

На тому кінці дроту повисла тиша. Слідчий зажадав адресу. Олег міг дати тільки прикмети: занедбана ферма, три круглі башти, довга цегляна стіна без даху й дерев’яний міст через річку. Коваленко зізнався, що вночі у відділі лишилися тільки черговий і водій, справна одна службова машина, а пального майже немає. Він не мав права послати двох людей прочісувати весь район навмання.

— Я знайду місце, — сказав Олег. — Двадцять років розвожу тут хліб і знаю кожен з’їзд.

Слідчий попросив телефонувати будь-коли. Але адреса має бути справжньою, інакше до світанку вони втратять єдиний шанс…