Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Поки чоловік був на заводі, Ірина не розпитувала Соню про побої чи засідки. Вона мила посуд і говорила про прості речі: про перебої з гарячою водою, про те, що Марина не любить цибулю, про горобину під вікном. Поступово напруга в плечах дівчинки ослабла.

Між двома випадковими фразами Ірина спитала прізвище. Соня відповіла: Бондаренко. Так у шкільному зошиті Марини з’явився перший важливий запис — Софія Бондаренко. Брата звали Максимом, він народився двадцятого квітня 1986 року. Мати — Олена Сергіївна. Із родичів Соня згадала мамину сестру Ольгу Сергіївну. Та жила далеко, працювала на фабриці, де шили светри, але з сестрою посварилася кілька років тому. Точної адреси дівчинка не знала: запам’ятала тільки вулицю й кота на прізвисько Рудик.

Ірина записала все, включно з котом. Потім ще раз попросила залишити черевик хоча б на ніч.

— Поки він у мене, Максим іще не зовсім зник, — пояснила Соня.

Ірина загорнула взуття в чистий рушник і поставила на підвіконня, поруч із квіткою.

Тим часом Олег зайшов до замкненої диспетчерської хлібозаводу. Ключ завжди зберігався у сторожа для водіїв ранньої зміни. На стіні висіла стара карта району, покреслена синіми лініями маршрутів. Багато років тому Олег сам допомагав їх наносити.

Він виписав усі випадкові деталі з розповіді Соні. Три круглі силосні башти. Довга червона стіна без даху. Дерев’яний міст, яким машини їдуть повільно через розхитані дошки. Від шосе до ферми близько сорока хвилин тихої їзди. І магазин, де з липня купують хліб на велику групу людей.

Під опис підходили три старі комплекси. Перший Олег відкинув одразу: там іще тримали худобу, чергував сторож і вночі горіло світло. Лишалися дві занедбані ферми. Одна була за селом, де працювала Людмила, за два кілометри від дерев’яного мосту. Друга — у протилежному боці, приблизно за тридцять чотири кілометри. Там теж стояли три башти й такий самий міст.

Коваленко відповів після другого гудка. Було за двадцять хвилин дванадцята. Олег назвав обидва місця й сказав, що головним вважає перше: саме поруч із ним сивий чоловік регулярно купував продукти й одного разу шукав перев’язувальний матеріал.

Слідчий погодився, що це сильна зачіпка, але нагадав: у нього одна справна машина, тому вибрати можна тільки одну адресу. Уночі вдвох із водієм він не полізе в занедбану будівлю, де перебувають троє дорослих і діти. Потрібні будуть ще працівники, місцевий дільничний Остапенко, який знав місцевих жителів в обличчя, і денне світло. Начальника вдасться підняти о п’ятій, дільничного заберуть дорогою, заправка відчиниться о шостій. З урахуванням розбитої ділянки дороги група дістанеться до ферми не раніше чверті на восьму.

— Їх вивезуть о сьомій, — нагадав Олег.

— Я знаю. Може, машина запізниться. Може, збори затягнуться.

— А може, й ні.

Коваленко зажадав, щоб водій навіть не думав їхати туди сам. У нього не було ні повноважень, ні зброї, а на фермі могли чекати троє дорослих. Слідчий змусив його вголос повторити обіцянку.

— Я туди не поїду, — сказав Олег і поклав слухавку.

Сказане прозвучало переконливо навіть для нього самого, але на карті лишалися два обведені кола. Якщо поліція вирушить до першого й помилиться, друге виявиться порожнім задовго до зміни маршруту. Якщо чекати чверті на восьму біля правильної ферми, обіцяна вантажівка встигне виїхати до іншої траси. Олег не вважав Коваленка боягузом: слідчий чесно назвав людей, машини, пальне й час. Проблема полягала не в небажанні допомогти, а в годинах. На циферблаті вони рухалися однаково для поліції й злочинців, але другі вже знали точну адресу й збиралися виїхати раніше.

Він погасив світло, повернув ключ на цвях і попрямував не додому, а через колії до гаража молокозаводу…