Він вважав мене безпорадною й бідною, аж поки моє зникнення не змусило його панікувати

Медичний фургон в’їжджав у закриту зону приватної клініки, коли Мар’яна розплющила очі. За темним склом пропливали ліхтарі, мокрий асфальт, силуети охорони біля окремого в’їзду. Слабкість і далі тиснула на груди, але голос уже перестав бути безпорадним.

— Галино.

— Я поруч, пані Мар’яно.

— Роман сказав, що дім і машина його. Що все записано на нього.

На обличчі Остапенко з’явилася тонка, майже непомітна усмішка.

— Він багато що любить вважати своїм. Особливо те, за що насправді не заплатив.

Мар’яна повільно повернула голову до неї.

— Він забув, хто врятував його кредит, коли банк готувався забрати застави.

— І гадки не має, — продовжила Галина, — що компанія, яка викупила його борг, належить вам. У договорі є всі умови. Дім і автомобіль числяться забезпеченням. Юридично вони давно під нашим контролем.

Лікар і медсестра робили вигляд, що не чують розмови. Їхній професійний спокій був частиною контракту й частиною безпеки. Мар’яна дивилася на світлові смуги за вікном. Усередині в неї підіймалася не жага помсти, а ясне розуміння: Роман має побачити наслідки власних учинків саме в тій формі, яку сам обрав. Він міряв людей грошима, власністю, статусом. Отже, втрата говоритиме з ним його мовою.

— Починайте процедуру стягнення, — сказала вона.

— Коли?

Мар’яна заплющила очі на кілька секунд. Перед нею знову постало обличчя Романа, його самовдоволена усмішка, тека на ковдрі, слова про Вероніку, наказ піти до світанку.

— Не відразу. Він зараз святкує. Нехай насолодиться перемогою. Три дні. Рівно стільки, скільки йому потрібно, щоб повірити, ніби я зникла і все дісталося йому.

Галина кивнула.

— Три дні останньої безплатної оренди.

— На третій день дійте повністю. Юристи, повідомлення, судові виконавці, охорона. Все за законом. Я хочу, щоб він зрозумів: я не відбираю в нього чуже. Я повертаю своє.

— Буде виконано.

Мар’яна глибоко вдихнула. Машина зупинилася біля приватного входу, де вже чекали фахівці. Її обережно перенесли на каталку й повезли тихим коридором, оздобленим не як лікарня, а як закритий готель. У палаті на неї чекало обладнання, м’яке світло, окрема медична команда. Коли крапельниці під’єднали, а перші аналізи взяли, Галина нахилилася до неї.

— Тепер головне — ваше здоров’я.

— Так, — Мар’яна втомлено прикрила очі. — Я маю стати на ноги. Хочу бачити його обличчя, коли він зрозуміє, кого вигнав.

Тим часом Роман спав в обіймах Вероніки й бачив себе господарем великого дому. У його сні не було ні хворої дружини, ні зім’ятих паперів, ні стуку годинника в порожній спальні. Він був певен, що нове життя почалося.

Вранці він прокинувся в панорамних апартаментах, залитих золотим світлом. Вероніка спала поруч, обхопивши його руку. Роман глянув на її гладеньке обличчя й задоволено всміхнувся. Усе вдалося. Він позбувся слабкості, кашлю за стіною, бідності, яку бачив у Мар’яні просто тому, що не вмів бачити глибше. Тепер вона, мабуть, сидить десь на вокзалі або стукає до батьків у старому районі, думаючи, як вижити. Романові навіть стало смішно. Це більше не його клопіт.

Вероніка прокинулася, потягнулася й сонно спитала:

— Ну що, вона вже вимелася з нашого дому?

— Звісно. Я дав їй строк до світанку. У неї немає вибору. Ні грошей, ні впливу, ні сил.

Вероніка всміхнулася й сіла, дозволяючи шовковій тканині зісковзнути з плечей.

— Тоді поїхали туди снідати. Хочу подивитися, де я житиму. Ці апартаменти гарні, але той особняк — інша справа. Там я буду справжньою господинею.

— Поїдемо, — сказав Роман. — І одразу скажемо хатній робітниці викинути все, що від неї лишилося. Жодної речі, жодного сліду.

За годину його спортивна машина в’їхала у двір. Роман вийшов у темних окулярах — упевнений, гучний, задоволений собою. Вероніка йшла під руку з ним так, ніби вже приймала привітання. Він відчинив двері й театрально відступив убік.

— Ласкаво просимо до палацу, моя королево.

Але всередині їх зустріла дивна тиша. Не хаос, не сльози, не розкидані речі — а ідеальна чистота. Роман піднявся в спальню, відчинив двері й завмер. Ліжко було застелене свіжими білими простирадлами. Слідів розбитої склянки не лишилося, килим виглядав сухим, тумбочка порожніла. Шафи, де висіли скромні сукні Мар’яни, виявилися порожніми. У шухлядах не знайшлося ні хустки, ні шпильки, ні пляшечки з ліками. Ця акуратність дратувала Романа більше, ніж влаштований скандал. Якби вона розбила вазу, залишила записку, заляпала дзеркало слізьми, він міг би зневажливо всміхнутися й відчути себе сильнішим. Але її відсутність була надто чистою, надто точною. Здавалося, вона зникла акуратно, безшумно, не залишивши нічого, за що можна було б ухопитися…