Він зажадав, щоб жінка негайно пішла, але вже за кілька хвилин ситуація різко змінилася

Останній розділ називався «Позолочена клітка» і стосувався ремонту робочого кабінету та службової резиденції командира корпусу. Савчук розпорядився почати оздоблення відразу після призначення. Сам по собі ремонт не був злочином, однак оплатили його зі статей, призначених для оновлення обладнання, казарм і об’єктів безпеки.

Марина повільно підвела очі від паперів.

— Поки солдати спали на ліжках, що розвалювалися, він забирав гроші на власний комфорт?

Гнатюк підтвердив. Інспектори провели обшук у приватній фірмі, що виконувала замовлення, і отримали договори, кошториси й листування. Савчук особисто обирав дорогі закордонні меблі, натуральний мармур, шовкові покриття для стін і предмети інтер’єру, цілком непотрібні робочому приміщенню.

Полковник відкрив другу теку. На фотографіях сяяла кам’яна підлога, за масивним столом стояло крісло з дорогої шкіри, уздовж стін розташовувалися меблі, що більше пасували розкішному готельному номеру. Вартість одного дивана дорівнювала великій сумі, якої вистачило б для розв’язання кількох казармених проблем.

Поруч Марина поклала знімки третьої казарми: тріснутий метал, згнилі підпірки, запилений вогнегасник. Контраст не потребував коментарів. Командир не просто не помічав потреб підлеглих. Він свідомо перетворював їхню безпеку на джерело власної зручності.

На двох фотографіях ніби вмістилася вся філософія Савчука. Усе, що бачили сторонні, мало сяяти: кабінет, мундир, церемонія, оперативні схеми. Те, що лишалося за зачиненими дверима казарм, можна було підперти гнилою дошкою й приховати правильною позначкою. Він вкладав кошти не туди, де існувала небезпека, а туди, де зростало враження про його владу.

Марину гнітили не самі дорогі меблі. Страшним був свідомий вибір між ними й елементарним захистом людей. Савчук бачив статті бюджету, знав про нестачу коштів і все ж вимагав мармур. Отже, ліжка, що розвалювалися, були не випадково забутим господарським питанням, а прямою ціною його рішення.

— Яким чином проводилися платежі?

— Суму роздрібнили, — пояснив Гнатюк. — Одну частину списали як заміну застарілого майна, другу — як ремонт казарм, третю провели за витратами на полігон. У зведеному документі все мало законний вигляд, бо справжнього одержувача ніде не вказували.

Бухгалтери спершу запевняли, що лише виконували розпорядження й не розуміли загальної схеми. Коли їм пред’явили докази співучасті, вони зізналися: Савчук особисто вимагав змінити призначення платежів і контролював підроблені документи через ад’ютанта.

Марина закрила теку. Навіть після побаченого вночі в казармі вона не очікувала такого падіння. Для Савчука бійці справді були витратним матеріалом: їх можна було позбавити нормальних ліжок і захисту від вогню, аби тільки його кімнати відповідали уявленню про власну велич.

— Підготуйте матеріали для преси, — розпорядилася вона. — Решта порушень не менш серйозні, але саме ці фотографії допоможуть людям зрозуміти суть. Розкішний кабінет, оплачений безпекою солдатів, неможливо сховати за юридичними формулюваннями.

Гнатюк пообіцяв скласти проєкт офіційного повідомлення.

— І ще одне, — додала Марина. — Завтра вранці доставте Савчука до мене. Останню розмову я проведу сама.

Полковник і Назар перезирнулися. Особистий допит високопоставленого підозрюваного командувачкою був незвичним. Гнатюк обережно запропонував завершити процедуру силами інспекції, але Марина похитала головою.

— Усе почалося з нашої зустрічі в коридорі. Я не хочу сперечатися з ним про статті й параграфи — це зроблять документи. Мені потрібна відповідь на одне людське запитання. Я маю побачити, чи лишилося за його зірками хоч щось, здатне почути це запитання…