Він зізнався, що кохає іншу, а вранці знайшов листа, який змусив його інакше подивитися на свій вибір

Олеся підійшла до столу, налила велику керамічну кружку міцного чаю й сіла навпроти. Край кружки був трохи відбитий, але вона чомусь завжди обирала саме її.

— Ми ж не чужі люди, — промовила вона після короткої паузи. — Стільки років прожили. Сина підняли, дім будували, пережили всяке. Ти працював, я тримала поруч усе, що могла втримати. Були й радощі, і тяжкі дні. Усе це не стирається однією фразою.

Тарас мовчав, опустивши плечі. У кімнаті було чути лише, як за стіною рівно цокав годинник.

— Дім залиш собі, — продовжила вона. — Мені не треба ділити стіни й меблі. Мені потрібно тільки одне.

Вона зробила ковток, поставила кружку на підставку й уже тоді подивилася прямо — без докору, але так уважно, що йому стало важко дихати.

— У моєї мами за місяць сімдесят років. Вона до тебе прив’язалася, як до рідного сина. Я не хочу, щоб перед ювілеєм вона дізналася про наше розлучення. Подаруй мені цей місяць. Побудь поруч без холоду, без показної люб’язності — просто так, ніби ми й досі сім’я. Усміхнися за столом, купи їй ті тістечка, які вона любить, допоможи накрити чай. А потім іди. Я не чіплятимуся. Тільки не зламай їй свято…

Тарас кивнув. Він ішов до цієї розмови, як людина йде під удар: наперед чув сльози, докори, дзенькіт розбитого посуду. А перед ним сиділа жінка, яка не просила любові й не торгувалася з болем, а лише захищала мамин вечір від чужої біди.

— Ти остаточно все вирішив? — спитала вона тихо.

— Не сьогодні, — відповів він, добираючи слова. — Але, мабуть, усередині я вже давно туди прийшов.

Олеся знову обхопила кружку долонями, ніби грілася не чаєм, а рештками витримки. За вікном рідкісний травневий дощ постукував по шибці, відраховуючи хвилини кохання, яке обоє ще не наважувалися назвати загиблим…