Він зізнався, що кохає іншу, а вранці знайшов листа, який змусив його інакше подивитися на свій вибір

Олеся готувала йому улюблені страви: м’ясо з картоплею, що смакувало, як дитинство, яблучний пиріг із тонкою корицею, від якого він завжди відмовлявся лише на словах. Іноді за вечерею вона дивилася на нього так пильно, що Тарас відчував незручність. У цьому погляді не було ні звинувачення, ні надії — радше тихе бажання зберегти в пам’яті кожну рису, кожну нову зморшку, кожен поворот його голови.

— Ти сьогодні гарно виглядаєш, — сказав він якось, коли світло лампи лягло м’яким колом на тарілки й чашки.

— Дякую, — відповіла Олеся. Усмішка торкнулася її вуст і тут же стала сумною. — Тільки не розглядай надто уважно. Втома скоро влаштує на моєму обличчі повний безлад.

Тарас засміявся. Уперше за довгі місяці — легко, без натуги. Сміх вийшов теплим, справжнім, і на мить між ними знову постала та невидима стежка, якою колись можна було прийти одне до одного з будь-якою думкою.

Олеся глянула здивовано, навіть радісно, та радість не затрималася. Вона відклала ложку, підперла щоку рукою й знову повернулася до вікна, де у вечірній темряві погойдувалися гілки.

І тоді Тараса кольнуло почуття провини. Не за одну зраду, не за окрему фразу, а за роки неуваги. За те, що він розучився бачити, як красиво вона вміє бути поруч, як наповнює дім сенсом без гучних слів, як її присутність давно стала для нього повітрям…