Він зізнався, що кохає іншу, а вранці знайшов листа, який змусив його інакше подивитися на свій вибір

День ювілею прийшов непомітно, хоч готувалися до нього майже весь місяць. Усе вийшло так ладно, ніби свято було вибудуване по нотах. Кімнати прикрасили з дбайливою точністю: у м’якому світлі мерехтіли гірлянди, на столі стояли букети півоній, улюблених її матір’ю, пахло свіжою кавою й домашньою випічкою, над якою Олеся поралась майже всю ніч.

Гості один за одним наповнювали вітальню. Родичі, давні друзі, сусіди — усі знали іменинницю як жінку добру, мудру, здатну підтримати без зайвих слів. Привітання лунали одне за одним, келихи дзвеніли, сміх піднімався до стелі легкими хвилями. Рідкісна радість оселилася в домі: та, за якої люди раптом відчувають себе частиною чогось міцного й рідного.

Тарас стояв біля столу з келихом шампанського й сам дивувався, що не шукає слів. Зазвичай публічні промови давалися йому важко, а тепер усе йшло зсередини. Він говорив про тещу тепло й просто, назвав її другою матір’ю, згадав, як вона виручала їх у скрутні часи, як учила його варити свій фірмовий домашній суп, як уміла однією короткою фразою зняти напругу, коли в домі згущалися хмари.

— Ви для нашої родини набагато більше, ніж просто старша родичка, — промовив він, відчуваючи, як голос зрадливо здригнувся. — Ви її душа. Дякую вам за доброту, терпіння і за те, що поруч із вами всім хочеться бути кращими.

Гості зааплодували. Мати Олесі, зазвичай стримана, підвелася зі стільця вже зі сльозами на очах. Вона обійняла Тараса міцно, майже по-материнськи, і тихо сказала йому на вухо:

— Олеся — твоє щастя, синочку. Не втрачай її. Така дружина людині дається раз…