Він зізнався, що кохає іншу, а вранці знайшов листа, який змусив його інакше подивитися на свій вибір

Наступні тижні тягнулися дивно, ніби дім жив колишнім життям, а під підлогою в ньому вже розходилася глибока тріщина. Олеся залишалася уважною, привітною, зібраною. При друзях вона сміялася, підтримувала розмову, жартувала доречно, вміла поставити на стіл саме те, що любили гості. Дім при ній знову здавався теплим, обжитим, надійним.

Та коли двері за останнім гостем зачинялися, усмішка сходила з її обличчя. Вечорами вона сідала біля вікна й дивилася на темні гілки за склом. Не плакала, не скаржилася, не питала, куди він ходив думками. Просто мовчала. І це мовчання було не порожнім, а глибоким, ніби вона вела всередині себе довгу розмову, до якої йому не було доступу.

Тарас дедалі частіше ловив себе на тому, що рука все рідше тягнеться до телефона в кишені. Та, інша, дзвонила, ображалася, вимагала уваги, нарікала на дрібниці, які ще недавно здавалися йому зворушливими. Тепер її голос дратував, як перешкода, що вривається в тиху кімнату.

Удома було інакше. Тут не треба було ні доводити свою значущість, ні гратися в молодість, ні виправдовуватися перед чужими примхами. Тут кожна річ стояла на своєму місці, і навіть тиша не тиснула, а тримала, як тепла долоня на плечі.

Він почав приносити Олесі квіти. Спершу без особливого приводу купив скромні ромашки, потім з’явилися троянди — ті самі, які вона любила колись, ще в їхні ранні роки. Вона приймала букети спокійно, без захвату й без запитань, лише ледь усміхалася й ставила у вазу. Та її погляд при цьому затримувався на квітах довше, ніж зазвичай, ніби вона запам’ятовувала не бутони, а сам жест…