Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження
Наступного ранку туман іще лежав на землі, коли на лісовій стежці з’явилася самотня жіноча постать. Лариса прийшла пішки, без машини, охорони й звичного дорогого вбрання. Простий темний плащ робив її схожою на будь-яку жінку її віку, але Тарас упізнав ходу задовго до того, як побачив обличчя.
Вони зупинилися по різні боки хвіртки. За минулі роки біля її очей з’явилися зморшки, волосся потемніло від вологого повітря, однак погляд лишився колишнім — уважним, розумним і непроникним.
— Можна зайти?
Тарас витримав паузу й відступив. У кімнаті Лариса одразу помітила Марину, спокійно оглянула синці на її зап’ястках і без запрошення сіла за стіл.
— Я прийшла не просити пробачення, — сказала вона. — Я хочу поставити крапку.
За десять днів до весілля Лариса випадково знайшла в сумці Марини рецепт на вітаміни для вагітних. Зіставивши термін і час стосунків із Данилом, вона зрозуміла, що дитину зачали раніше. Потім з’ясувала решту: зв’язок із Богданом, його від’їзд і рішення молодшого сина прийняти чужого малюка.
— Я не збиралася тебе вбивати, — сказала вона Марині. — Хотіла налякати так, щоб ти сама зникла з нашого життя. Потім отримала б гроші — достатньо для тебе й дитини.
— А якби я відмовилася?
Лариса не відвела очей.
— Я продовжувала б тиснути, поки ти не зламалася. Це не те саме, що вбивство.
У пічній трубі протяжно гудів вітер. Тарас чув у її поясненні не каяття, а спробу розділити жорстокість на зручні для себе категорії.
— Софію Руденко ти теж не збиралася вбивати?
Лариса повільно повернулася до нього. Софія, за її словами, справді поїхала сама. У молодої жінки були борги, тяжкі стосунки з рідними й постійна нужда. Лариса запропонувала велику суму в обмін на зникнення, Софія взяла гроші й більше не повернулася.
— Чому тоді її розшукують третій рік?
— Не знаю. Можливо, вона витратила все, змінила ім’я або потрапила в біду вже потім. Я не стежила. Для мене угоду було виконано.
Слухаючи Ларису, Тарас розумів, що вона сама вірить у свою версію. Причину давнього конфлікту із Софією жінка називати не стала. Вона не цікавилася подальшою долею людей після того, як виштовхувала їх із власного життя. Для неї перестати існувати поруч означало майже те саме, що перестати існувати взагалі.
Марина слухала це пояснення, притиснувши долоні до колін. Вона не підвищила голосу й не нагадала, що кілька годин провела зв’язаною на холодній землі. Сам спокій Лариси показував: майбутня свекруха й досі оцінює вчинок не за пережитим Мариною жахом, а за власним наміром. Якщо смерть не була названа метою, отже, у її уявленні й справжньої вини начебто не існувало.
У дверях з’явився Данило. Він стояв блідий, притулившись плечем до одвірка, і було ясно, що почув усю розмову.
— Ти пішла від Тараса, бо вже чекала дитину?
— Даню, не зараз.
— Зараз. Відповідай одним словом.
— Ні.
Данило не зрозумів, і Лариса пояснила: вагітна вона справді була, але від Павла. Їхні стосунки почалися приблизно за два місяці до її відходу від Тараса. Павло нещодавно втратив дружину, лишився з маленьким Богданом і обіцяв одружитися, якщо Лариса народить йому дитину.
— Це був шанс вибрати інше життя, — сказала вона. — Я ним скористалася.
Тарас стояв біля вікна, відчуваючи, як повітря застрягає в грудях.
— А що в цій історії був я?
— Людина, якій я кілька разів казала, що мені тут тісно. Ти не вірив, думав, що я передумаю. Я чекала нагоди піти й знайшла її. Це жорстоко, але саме так усе сталося.
Сенс прожитих років змінювався просто на очах. Тарас вважав, що Лариса кинула їхнє спільне майбутнє через одну його помилку або бідність, а для неї спільного майбутнього давно не існувало. Три роки, що стали головним коханням його життя, вона сприймала як очікування слушного виходу.
— Навіщо говорити це тепер?
— Щоб ти не тримався за думку про Данила. Він не твій син. У документах він Павлович і носить прізвище батька; Павло ніколи не дозволяв сумніватися у своєму батьківстві. І аналіз підтвердив те, що я знала від самого початку.
Тарас нарешті повернувся. Біль нікуди не зник, але під ним з’явився твердий ґрунт. Гірка відповідь усе ж була кращою за туман, у якому він жив після їхнього розриву.
Він поклав перед Ларисою телефон.
— Подзвони Миколі. Розкажи про машину, Марину, лісову дорогу й гроші для Софії. Сама, при нас, без зручних замовчувань.
— А якщо відмовлюся?
— Тоді подзвоню я, а справу Софії піднімуть знову. Я доб’юся, щоб про неї дізналися всі, кого ти не зможеш змусити мовчати.
Лариса довго вдивлялася в його обличчя, ніби шукала молодого чоловіка, від якого колись пішла. Потім дістала свій телефон і набрала номер. Рівним сухим голосом вона повідомила Миколі, що готова дати свідчення у справі Марини Бондаренко й передати відомості про зникнення Софії Руденко. Пообіцяла приїхати до відділку протягом години.
Данило слухав, не ворушачись. Коли мати закінчила розмову, він розвернувся й вийшов. Марина поспішила слідом, залишивши Тараса й Ларису вперше від дня розриву наодинці — без брехні, надій і недомовлених запитань…
