Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

Лариса дивилася на порожній кухоль, що стояв перед нею.

— Ти мене ненавидиш?

Тарас прислухався до себе й із подивом не знайшов колишньої люті.

— Уже ні. Усі ці роки я сердився здебільшого на себе. Думав, що виявився недостатньо хорошим, не втримав тебе, не помітив якоїсь власної провини. Ти казала, що тобі тісно, а я чув лише те, що хотів почути.

Лариса невесело всміхнулася. Вона визнала, що зраджувала, брехала й пішла, не давши йому чесного пояснення. Тарас не зробив нічого, за що мав би карати себе самотністю.

— Я не приходила раніше, бо боялася, що ти пробачиш, — сказала вона. — Твоє прощення виявилося б важчим за ненависть.

Вона була певна, що за напад на Марину їй доведеться відповідати. Павло міг найняти хороших юристів і домогтися м’якшого рішення, але повністю стерти те, що сталося, вже не вдасться. Лариса вимовляла це майже спокійно, ніби наслідки стосувалися чужої жінки.

Перед відходом вона сказала ще одну дивну річ. Данило не був сином Тараса, однак із віком дедалі більше ставав на нього схожим — рухами, поглядом, тим, як мовчав, коли не знаходив слів. Іноді Ларису це лякало.

— Може, діти запам’ятовують не тільки кров, — тихо додала вона. — Я сама не знаю. Якщо колись зможеш, поговори з ним просто як із людиною. Богдан хворий, я, можливо, надовго зникну з його життя, а Павло вміє розв’язувати проблеми, але не вміє втішати. Данилові знадобиться хтось поруч.

Тарас не обіцяв, лише повільно кивнув. Лариса підвелася й уже біля дверей повторила слова, сказані в день розриву:

— Ти хороша людина.

Тоді він почув у них докір за свою простоту. Тепер зрозумів: це було визнання різниці між ними. Лариса йшла стежкою просто, жодного разу не озирнувшись, а Тарас дивився їй услід і замість старого болю відчував незвичну легкість.

На галявині Марина й Данило тихо розмовляли біля машини. Він не намагався розібрати слів: деякі зізнання витримують тільки ті, кому належать. Тарас сів на сходинку, слухаючи далеку зозулю, і вперше дозволив собі подивитися на минуле без бажання щось виправити.

Від дня її відходу він ставив собі одне й те саме запитання — що зробив не так. Відповідь виявилася простішою й гіркішою за всі вигадані версії: він не був винен. Лариса від самого початку вибирала інше життя, а він не помічав цього, бо надто хотів вірити у своє.

Кілька днів Тарас устиг вважати Данила знайденим сином і тепер дізнався, що помилився. Однак порожнеча не повернулася. У нього вже була донька, справжня, рідна Оксана, якій він не телефонував чотири місяці.

Після смерті матері Оксани, коли дівчинці було одинадцять, Тарас ростив її як умів. Навчив веслувати, читати лісову карту, лагодити мотор і розрізняти сліди звірів, але не зумів говорити про страх, самотність і втрату. У чотирнадцять між ними ніби виросло прозоре скло. Оксана поїхала вчитися у сімнадцять, лишилася працювати в місті й приїздила дедалі рідше.

Вони телефонували одне одному раз на місяць, обговорювали погоду й роботу, уникаючи всього важливого. Тарас виправдовував мовчання зайнятістю доньки, хоча насправді боявся запитань, на які не вмів відповідати. Тепер уперше з’явилося не готове пояснення, а бажання говорити чесно.

Він знайшов номер Оксани й натиснув виклик.

— Тату? — озвалася вона на третій гудок. — Щось сталося?

— Нічого поганого. Я просто давно не дзвонив тобі без причини. Може, приїдеш на вихідні? Покатаємося на човні, сходимо до далекого берега. Ліс зараз особливо гарний.

Після довгої паузи Оксана спитала, чи добре він почувається: голос батька здавався їй незвичним. Тарас зізнався, що за останні дні сталася довга історія і вона змусила його зрозуміти, скільки розмов він відклав.

— Тобто ти кличеш мене просто поговорити?

— Так, Оксано. Без причини й без термінової справи.

На тому кінці стало тихо. Тарас здогадався, що донька плаче й намагається не видати себе.

— Я приїду в суботу, — нарешті сказала вона. — Привезу пиріжки з капустою, такі, як робила мама.

— Буду чекати.

Завершивши дзвінок, Тарас поклав телефон поруч і заплющив очі. Він не міг повернути прожиті роки, зате вперше зробив крок до людини, яка весь цей час чекала від нього не пояснень, а простого запрошення додому…