Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

Сутінки біля озера густішали швидко. Тарас зварив гречку з тушкованим м’ясом, поставив перед гостею тарілку й сів навпроти, займаючись ножем. Марина їла без апетиту, довго пережовувала кожен шматок і раз у раз поглядала в темне вікно.

— Більше не питайте, хто мене привіз, — промовила вона нарешті.

— Не витягатиму зізнання силоміць. Скажеш сама, коли вирішиш, що мені можна вірити.

— А якщо я ніколи цього не вирішу?

Тарас поклав ножа на стіл. При світлі гасової лампи його нерухоме обличчя здавалося ще суворішим.

— Тоді спробую дістатися відповіді без твоїх слів. Машина лишила колії й фарбу, той, хто курив, — недопалок, а той, хто ніс тебе, — сліди в траві. У лісі зникає менше, ніж думають люди.

Марина вперше подивилася на нього не як на випадкового незнайомця. Упевненість цього мовчазного чоловіка водночас заспокоювала й тривожила її. За стінами шуміли сосни, у печі осідало вугілля, і до ранку вона більше нічого не сказала.

Тарас майже не спав. Підлога в сусідній кімнаті поскрипувала до світанку: Марина ходила від стіни до стіни, не в силі лягти. Вранці вона зупинилася біля вікна, обійнявши себе за плечі, і довго вдивлялася в туман, ніби перевіряла, чи не рухається хтось стежкою.

Розмову починали обережно, з безпечних дрібниць. Марина розповіла, що працює касиркою-операціоністкою в міському банку. Вона спитала, чи давно Тарас живе в цьому будинку, і почула: майже все доросле життя. На запитання, чи завжди він був сам, господар спершу відповів ствердно, а потім виправився — зараз сам. Марина помітила цю затримку, але продовжувати не стала.

Телефон, знайдений у кишені весільної сукні, нарешті зарядився. На екрані висвітилися десятки повідомлень і сорок два пропущені дзвінки від Данила. Тарас поклав апарат на стіл, однак Марина навіть не простягнула до нього руки.

За хвилину пролунав новий дзвінок із незнайомого номера. Вона довго дивилася на дисплей, потім усе ж відповіла. Не вимовила жодного слова, тільки слухала, і в міру розмови її обличчя ставало дедалі блідішим. Коли зв’язок обірвався, телефон вислизнув із пальців на стіл.

— Хто дзвонив?

— Мати Данила. Вона наказала мені негайно поїхати. Сказала, що другого шансу в мене не буде і наступного разу ніхто не знайде навіть сліду.

Тарас повільно сів навпроти. Тепер мовчання Марини перестало бути просто переляком, а погроза пов’язувала те, що сталося, з родиною нареченого. Він почекав, поки дівчина трохи впорається з тремтінням, і промовив:

— Розкажи все від самого початку. Без того, що ти намагаєшся приховати заради Данила чи заради себе.

Марина провела долонею по обличчю й заговорила. Півтора року вона зустрічалася з Богданом Коваленком — старшим зведеним братом Данила. Перша дружина Павла Коваленка померла, залишивши йому маленького сина. Згодом Павло одружився з Ларисою, і в новому шлюбі народився Данило, молодший за Богдана на п’ять років.

Лариса ніколи не приховувала неприязні до пасинка. Старший син здавався їй перешкодою, бо саме він мав першим увійти в сімейну справу й отримати значну частину майна. У вісімнадцять Богдан покинув батьківський дім, влаштувався на батькову пилораму й намагався якомога рідше зустрічатися з мачухою.

— Я завагітніла від нього, — сказала Марина, не підводячи очей. — Не встигла одразу зізнатися. Мені треба було самій зрозуміти, що робити.

У цей самий час Богдан почав часто зникати й ухилятися від розмов. Пізніше він пояснив, що хвороба, виявлена кілька років тому, різко загострилася і йому потрібне тривале лікування у великому медичному центрі. Він не хотів прив’язувати Марину до хворої людини, тому після тяжкої сварки поїхав, змінив номер і обірвав майже всі контакти.

Марина дізналася через знайомих, що він живий і лікується, але нікого бачити не хоче. Данило почав заходити до неї, бо тривожився за брата й хотів знати, чи не з’являлися новини. Вони годинами говорили про Богдана, ділили один і той самий біль і непомітно стали потрібні одне одному. Марина довго переконувала себе, що просто чіпляється за найближчу людину, однак почуття не зникало.

За чотири місяці Данило освідчився. Вагітність уже не можна було приховати, і Марина чесно сказала, хто батько дитини. Данило відповів, що готовий ростити маля як своє, а Павлові повідомить лише те, що вважатиме за потрібне. Він не намагався виторгувати вдячність і не ставив умов.

— Він справді хороший, Тарасе Мироновичу, — тихо промовила вона. — Саме тому я просила його не кликати. Я боялася не Данила, а того, що правда знищить його.

Марина зізналася, що поруч із Данилом уперше після від’їзду Богдана перестала прокидатися з відчуттям остаточної втрати. За це вона була йому вдячна й водночас почувалася винною. Освідчення принесло не безумовне щастя, а надію, змішану зі страхом: вона хотіла повірити в нове життя, але розуміла, що минуле нікуди не зникло й росте разом із дитиною.

— Лариса знала про дитину?

— Тепер я певна, що так. Не розумію, звідки. Можливо, Данило випадково обмовився або вона знайшла медичні папери. У неї всюди знайомі, і вона звикла отримувати відомості, які від неї приховують.

Тарас підвівся й підійшов до вікна.

— Повне ім’я матері?

— Лариса Вікторівна Коваленко.

— Дівоче прізвище?

Марина здивувалася такому запитанню, але згадала розповідь Данила.

— Романюк. Павло привіз її до своєї садиби двадцять п’ять років тому, невдовзі після смерті першої дружини.

Тарас не ворухнувся. Його пальці повільно стиснулися на підвіконні, плечі стали кам’яними. Марина обережно спитала, чи знайоме йому це прізвище.

— Колись знав її, — глухо відповів він.

Більше Тарас не вимовив ані слова, але Марина побачила, як одне прізвище враз зірвало кришку з минулого, яке він стільки років тримав замкненим…