Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

Коли Марина заснула, змучена зізнанням і ліками, Тарас вийшов на ґанок. Небо було ясне й холодне, між верхівками сосен тремтіли зорі. У старій шухляді він знайшов зім’яту пачку цигарок, яку багато років тримав для рідкісних гостей. Сам не курив із молодості, але зараз довго кресав вогонь, прикриваючи сірник долонею.

Ім’я Лариси Романюк повернуло його в день її відходу. Вони прожили разом майже три роки, і Тарас був певен, що це початок спільного життя, а не тимчасова зупинка. Потім у Павла Коваленка померла дружина, залишивши маленького Богдана, і невдовзі Лариса одного ранку зібрала речі. Вона вибрала заможний дім, вплив і майбутнє, якого бідний доглядач лісу запропонувати не міг.

Тарас прошепотів вік Данила, потім іще раз перерахував роки. Лариса пішла двадцять п’ять років тому, хлопцеві виповнилося двадцять чотири. Проста арифметика раптом стала страшнішою за будь-які підозри. Він загасив цигарку об сходинку й повернувся до будинку з важким і нерівним серцебиттям.

Вранці Тарас наказав Марині замкнути двері зсередини й нікому не відчиняти.

— Куди ви збираєтеся?

— У селище, потім до садиби. Мені треба перевірити кілька речей.

— Лариса небезпечна.

— Я ненадовго, — спокійно збрехав він.

Марина зрозуміла це з того, як він уникав її погляду, однак стримувати не стала. Уже на порозі спитала, чому зовсім чужа людина так уперто їй допомагає. Тарас подумав і відповів без красивих слів: бо зараз більше нікому.

Селище зустріло його пилом, запахом пічного диму й звичною тіснотою чужих новин. Біля магазину стояли три жінки й обговорювали зникнення нареченої Коваленків. Вони охоче розповіли, що на святі було близько п’ятдесяти гостей, Данило всю ніч їздив околицями, Павло зривався на кожному стрічному, а Лариса нібито замкнулася вдома від горя.

Залишивши мотоцикл біля магазину, Тарас пішов до Григорія Захаровича — колишнього тракториста, який пам’ятав місцеве життя краще за архівні книги. Старий вовтузився в гаражі з іржавим редуктором і зрадів гостеві. За чаєм підтвердив: Лариса оселилася в садибі Коваленків двадцять п’ять років тому, молода, яскрава й горда; приблизно за рік народила Данила, і Павло тоді влаштував велике частування, радіючи другому спадкоємцеві.

Потягнувшись по кухоль на верхню полицю, Григорій зачепив стос старих тек. Папери й фотографії посипалися на підлогу. Тарас нахилився допомогти й побачив пожовклий знімок із якогось сільського свята. На ньому він сам — молодий, темноволосий — сидів за довгим столом, а поруч стояла Лариса.

— Забув, якою ви були парою? — всміхнувся господар. — Тоді про вас усе селище говорило.

На звороті олівцем була виведена дата: за місяць до її відходу. Усі дивилися в об’єктив, а Лариса відвернулася вбік, ніби думками вже була в іншому домі. Тарас повернув фотографію й поспішив піти, не допивши чаю.

Наступною зупинкою стала аптека. Віра Миколаївна знала про самопочуття сусідів більше за будь-якого лікаря й одразу згадала Ларису: та приходила напередодні по сильний заспокійливий засіб, узяла одразу кілька упаковок. Однак на жінку, яка втратила майбутню невістку, зовсім не скидалася — не плакала, не ставила запитань, лише нетерпляче постукувала гаманцем по прилавку й виглядала так, ніби чекала завершення давно розпочатої справи.

Біля воріт садиби Тарас ледь не зіткнувся з темним позашляховиком Павла. Машина загальмувала, обдавши узбіччя пилом. Господар вийшов — важкий, широкоплечий чоловік майже шістдесяти років — і зажадав пояснити, навіщо доглядач крутиться біля його дому.

— Об’їжджаю територію, — рівно відповів Тарас.

— Чув, наречена Данила знайшлася. Жива?

— Жива.

Павло всміхнувся без радості й кинув, що молоді нині надто нервові: то зникають, то несподівано з’являються. Потім розвернувся до воріт, не поставивши жодного запитання про стан Марини. Тарас дивився йому вслід і відчував: Павло знає більше, ніж показує, хоча, можливо, сам іще не розуміє всієї правди.

Дорогою назад цифри й далі стукали в голові. Тарас зупинився під сосною, знайшов запис зі зверненням Данила й поставив зображення на паузу. Він вдивлявся в лінію підборіддя, ніс, посадку очей, порівнюючи молоде обличчя зі своїми старими фотографіями. Схожість могла виявитися грою уяви, але позбутися її тепер було неможливо.

За коротку дорогу від сосни до будинку Тарас кілька разів переконував себе, що бачить схожість лише тому, що шукає її. Але пам’ять уже підкидала забуті деталі: власну складку між бровами в молодості, звичку трохи схиляти голову, форму губ на старій фотографії. Він сердився на себе за цю поспішну надію і все ж не міг її позбутися.

Повернувшись, він застав Марину на ґанку. Вона одразу зрозуміла, що поїздка принесла не відповіді, а нову тривогу. Тарас сказав лише, що з’ясував дещо важливе, й зайшов до будинку. Він іще не встиг зняти куртку, коли за хвірткою почувся автомобіль, а за хвилину у двері постукав чоловік, чиє обличчя він щойно вивчав на екрані…