Водій автобуса знайшов на зупинці дитину із запискою й привіз її додому, не підозрюючи, як зміниться цей день

Storium · Читать на русском:

Міська лікарня зустріла їх запахом ліків, вологих підлог і холодного ранкового світла. Тарас припаркував машину на стоянці й кілька секунд не відпускав керма. Пальці нили від напруження, ніби всю дорогу він тримав не керування, а власне життя, яке раптом розвернулося в невідомий бік.

Остап сидів на задньому сидінні поруч з Оксаною й міцно тримав її за руку. Вона щось тихо йому говорила — не обіцяла неможливого, не запевняла, що все буде добре, а просто була поруч, гладила його по плечу, поправляла шарф. І від цього хлопчик ніби ставав трохи спокійнішим.

— Ходімо, — сказав Тарас нарешті. — Дізнаємося палату.

Біля стійки чергувала літня медсестра зі стомленим обличчям. Вона подивилася на них поверх окулярів, звично, без особливого зацікавлення.

— Нам потрібна пацієнтка Марина… — Тарас запнувся. Він раптом зрозумів, що не знає її теперішнього прізвища.

— Мельничук, — тихо сказав Остап. — Мама Марина Мельничук.

Медсестра щось перевірила в комп’ютері.

— П’ятий поверх, онкологічне відділення, палата п’ятсот дванадцять. Але відвідування тільки для родичів і ненадовго.

Остап виступив уперед.

— Я її син.

Жінка пом’якшала, але тут-таки подивилася на дорослих.

— А вони?

Хлопчик підвів підборіддя. У голосі його здригнулася дитяча рішучість.

— Це мій тато. Справжній.