Водій автобуса знайшов на зупинці дитину із запискою й привіз її додому, не підозрюючи, як зміниться цей день

У ліфті було тісно й тихо. Остап дивився на світні цифри поверхів, Оксана тримала його долоню обома руками, а Тарас чув власне серце. Кожен поштовх кабіни віддавався в грудях, ніби піднімалися вони не на п’ятий поверх, а туди, де на нього чекали всі його помилки разом. Що сказати Марині? «Пробач»? «Я не знав»? «Чому ти мовчала»? Усі ці слова здавалися наперед слабкими. Він знав тільки одне: якби йому сказали тоді, що в нього буде син, він… Він хотів вірити, що вчинив би інакше. Але пам’ять безжально повертала його до колишнього себе — молодого, залежного від матері, гордого й боягузливого водночас.

Палата п’ятсот дванадцять була в кінці коридору. Двері були прочинені. Тарас постукав кісточками пальців.

— Заходьте, — пролунав слабкий жіночий голос.

Вони увійшли. На вузькому ліжку лежала жінка. Світле волосся, колись, мабуть, густе й м’яке, тепер порідшало й утратило блиск. Обличчя було худе, майже прозоре, щоки запали, очі здавалися величезними. Але це була Марина. Тарас упізнав її відразу — не так за рисами, як за тим тихим світлом в очах, яке колись змусило його зупинитися біля лавки в парку.

— Мамо! — Остап кинувся до ліжка.

Марина насилу підвела руки й пригорнула сина до себе.

— Остапчику… рідний мій. Ти знайшов його. Ти знайшов тата.

Вона підвела очі на Тараса. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, і в цій паузі було більше, ніж можна було вимовити.

— Здрастуй, Тарасе, — сказала вона.

— Марино… — Він підійшов ближче, але зупинився біля ліжка, не наважуючись торкнутися її. — Чому ти не сказала?

Оксана тихо відійшла до вікна, даючи їм можливість говорити. Остап сидів на краю ліжка й тримав матір за руку, ніби боявся, що вона знову зникне.

Марина втомлено всміхнулася.

— А ти повірив би? Тоді? Після того, як пішов? Не подумав би, що я хочу втримати тебе дитиною чи грошима?

Тарас опустив погляд. Відповіді не було. Вона влучила просто в ту рану, яку він сам у собі не хотів визнавати.

— Я була горда, — вела далі вона. — Дуже горда й дуже скривджена. Вирішила, що впораюся сама. І справлялася. Поки могла.

— А потім з’явився Вадим?

Вона кивнула, і погляд її потьмянів.

— Він спершу здавався надійним. Казав, що прийме нас обох, що Остапові потрібен дім. Я хотіла повірити. Потім усе змінилося.

— Він пив, — тихо сказав хлопчик. — Кричав на маму. І на мене теж.

Тарас відчув, як у ньому підіймається глуха лють. Цей чоловік жив поруч із його сином, лякав його, принижував, а потім кинув на зупинці. Але в палаті, поруч із Мариною, злість була марною. Вона тільки заважала дихати.

— Чому зараз? — спитав він. — Чому ти вирішила шукати мене тільки тепер?

Марина подивилася просто на нього.

— Бо часу більше немає. Лікарі сказали, лишилося мало. Я не могла залишити Остапа Вадимові. І не могла допустити, щоб він потрапив у систему. Я знала твій маршрут, кілька разів бачила автобус. Думала, якщо хлопчик опиниться там, де ти неодмінно проїдеш… — Вона заплющила очі, збираючи сили. — Це був мій останній шанс.

Тарас обережно взяв її за руку. Вона була майже невагома, холодна.

— Ми знайдемо лікарів. Інших спеціалістів. Може, клініку за кордоном. Марино, я допоможу.

— Пізно, — сказала вона спокійно. — Лікування почали надто пізно. Хвороба вже всюди. Не витрачай сили на те, чого не можна змінити.

— Не можна так.

— Можна, коли іншого виходу немає. — Вона перевела погляд на Оксану. — Ви його дружина?

Оксана підійшла ближче.

— Так. Оксана.

Марина довго дивилася на неї, і в цьому погляді не було ревнощів. Тільки втома й материнська тривога.

— Ви добра. Я бачу. Подбайте про нього, будь ласка.

— Подбаю, — відповіла Оксана. Її голос прозвучав твердо. — Я любитиму Остапа як рідного.

Хлопчик стиснув мамину руку.

— Мамо, ти ж не помреш? Ти обіцяла бути на моєму випускному.

Марина провела пальцями по його волоссю.

— Я завжди буду поруч, мій хороший. Навіть якщо ти мене не побачиш. Любов не зникає лише тому, що людина йде.

Тарас відвернувся до вікна, щоб не видати сліз. Яка несправедливість — знайти її знову саме тоді, коли вже не можна нічого повернути. Не можна було прожити заново їхню молодість, не можна було почути перші слова сина, не можна було забрати в Марини роки хвороби й страху.

— Можна ми побудемо з тобою? — спитав він. — Хоч трохи.

— Звісно. Розкажіть мені, як ви живете. Я хочу знати, куди потрапить мій син.

Вони почали говорити. Тарас розповідав про роботу, про свій маршрут, про дім на околиці. Оксана — про музичну школу, про учнів, про маленьку квартиру, де тепер для Остапа неодмінно знайдеться місце. Вони не прикрашали й не поспішали: розповідали про побут, про кухню, про старий ліфт, про тепло у вітальні. Марина слухала, інколи ставила короткі запитання, інколи заплющувала очі, але всміхалася. Здавалося, вона збирала кожну дрібницю, щоб заспокоїти серце.

Вона швидко втомлювалася. Голос її слабшав, пальці на руці Остапа ставали нерухомішими. Оксана першою помітила це й тихо сказала:

— Їй треба відпочити.

Тарас кивнув, хоч іти не хотів.

— Ми прийдемо завтра, — сказав він Марині. — Обіцяю.

— Остапчику, іди до мене, — попросила вона.

Хлопчик нахилився, і вона обійняла його так міцно, як дозволяли сили.

— Ти тепер будеш із татом і Оксаною. Слухай їх. Вони хороші. А мене… мене не забувай, але й не тримай у серці один лише біль. Живи, чуєш?

— Я люблю тебе, матусю, — прошепотів він.

— І я тебе. Найбільше на світі.

Вони вже збиралися вийти, коли в коридорі почулися важкі кроки й грубий чоловічий голос. Марина здригнулася. Остап миттю зблід і притиснувся до Оксани. Тарас зрозумів, хто наближається, ще до того, як двері розчахнулися…