Вона довіряла новому псові, аж поки один випадок не змусив її злякатися за дитину

Нарешті їй вдалося покласти Грома в багажне відділення. Марта була пристебнута в машині, пес лежав ззаду й хрипко дихав. Дорога до ветеринарної клініки перетворилася на суцільну напругу. Згодом Дарина зізнавалася, що майже не помічала світлофорів і знаків. «Я навіть не зупинилася на червоне світло», — сказала вона, згадуючи, як у ту мить для неї існувала лише одна думка: встигнути.

У клініці Грома прийняли одразу. Ветеринар швидко оглянув лапу, вислухав уривчасте пояснення Дарины й не став гаяти ні хвилини. Псові ввели протиотруту. Дарина стояла поруч із Мартою на руках і намагалася з обличчя лікаря зрозуміти, чи є надія. Та він говорив обережно. Ліки введено, однак отрута вже почала діяти. Треба було чекати ранку. Лише ніч покаже, чи витримає організм.

Додому Дарина повернулася майже без сил. Кухня, двір, недомитий посуд — усе виглядало як раніше, але колишнім уже не було. Вона вклала Марту, знову перевірила подряпини й довго дивилася на її обличчя. Донька була жива завдяки собаці, яку вони взяли в дім лише кілька днів тому. Ця думка не вкладалася в голові.

Ніч тягнулася безкінечно. Дарина не лягала. Вона то сідала, то вставала, брала телефон і знову відкладала його. Перед очима стояв Гром: спершу сильний і наполегливий, потім — той, що падає в траву, безпорадний і отруєний. Їй боліло згадувати, що в першу мить вона подумала про нього найгірше. Розум підказував: будь-яка мати злякалася б, побачивши велику собаку з дитиною в зубах. Та серце все одно стискалося від сорому. Він рятував Марту, а вона встигла побачити в ньому загрозу. Вона не могла змусити себе лягти, бо будь-який рух до спальні здавався зрадою: Гром лежав там, за зачиненими дверима клініки, сам, і боровся за життя після вчинку, якого ніхто не встиг би від нього вимагати. Уперше за весь час від їхнього знайомства Дарина по-справжньому усвідомила, що довіра не завжди приходить поступово й красиво. Іноді вона народжується після страху, після помилки, після хвилини, в якій усе могло обірватися. Вона знову й знову дякувала йому подумки, боячись, що вранці цієї вдячності може вже не бути до кого звернути. Навіть пошепки, навіть поглядом…