Вона ховалася в лісі від переслідувачів і знайшла зниклий бізнес-джет. Сюрприз, який чекав на неї за дверима кабіни
У вирішальний день відкритого суду над заарештованим Барським у просторій вітальні їхнього родинного особняка спеціально встановили складне обладнання для захищеного відеозв’язку із залою засідань. Літня мати нерухомо сиділа у своєму глибокому інвалідному кріслі, дуже бліда, але з неймовірно рішуче й твердо стиснутими губами. Коли на великому плазмовому екрані крупним планом з’явилося перекошене від злості обличчя підсудного негідника, вона довго й мовчки дивилася просто на нього, ніби вперше в житті бачила цю страшну людину без її звичної благопристойної маски.
«Я сліпо вірила кожному твоєму слову значно більше, ніж личило б розумній жінці, Анатолію», — з гіркотою промовила вона в мікрофон. Її голос, спочатку зовсім тихий і слабкий, з кожним вимовленим словом помітно міцнів і невдовзі потужно залунав на всю притихлу залу суду. «Ти роками підло користувався моєю тяжкою хворобою й слабкістю, щоб щодня отруювати мені серце своєю брудною брехнею про мою бідну, єдину доньку, яку ти сам же й запроторив за ґрати».
«Виявилося, що це саме ти жорстоко вбив мого коханого Івана, а потім самовпевнено вирішив, що можеш цілком безкарно й вічно розпоряджатися нашими зруйнованими життями!» Сидячий на лаві підсудних ділок боягузливо спробував щось невиразно заперечити на своє виправдання, але жінка одним різким, владним жестом руки обірвала його жалюгідне белькотіння. «Ану мовчи, ти просто жалюгідний, нікчемний боягуз і справжній кривавий убивця, якому немає прощення!» — гнівно кинула вона йому в обличчя.
«Вельмишановний суддя, як потерпіла сторона, я офіційно прошу суд призначити цій страшній людині найсуворіше й найсправедливіше покарання з усіх можливих за законом. Нехай цей виродок проведе весь залишок своїх жалюгідних днів саме в тих нестерпних умовах, де з його прямої вини ледь не загинула моя ні в чому не винна донька». Коли трансляція нарешті урвалася і великий екран на стіні назавжди згас, у просторій кімнаті запанувала неймовірно глибока, очищувальна тиша.
Заплакана Євдокія повільно підійшла до матері й у пориві почуттів опустилася навколішки просто перед її інвалідним кріслом. Літня жінка своїми слабкими, тремтячими руками міцно обійняла віднайдену доньку за здригувані плечі й дуже довго, навзрид плакала, притискаючи її голову до своїх грудей. Увесь цей час тактовний Олексій скромно стояв осторонь біля самого вікна, намагаючись жодним зайвим звуком не заважати їхньому такому довгожданому й вистражданому родинному примиренню…
