Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище
Галина повільно, по міліметру, відступила від дверей. Дійшла до спальні, лягла на спину поверх ковдри й довго дивилася в стелю. Там у кутку давно проступила коричнева пляма, дах підтікав навесні, і Анатолій усе обіцяв полагодити.
Тепер ця пляма здалася Галині схожою на чиюсь перекошену фізіономію. Вона підпише, куди вона дінеться. Усі вже думають, що гроші в неї.
Серце калатало так, що у вухах дзвеніло. Галина кілька разів глибоко вдихнула, як колись учила її фельдшерка під час нападу тиску. Вдих — на чотири рахунки, видих — на шість.
Голова поступово прояснилася. І в цій проясненій голові самі собою почали складатися шматочки. Тітка Валя біля баків, Оля з її раптовою ревізією, перезирання дачниць, дивний пакет із рибою, слова про інше життя, нічна розмова телефоном.
Це були не окремі дрібниці. Це була одна картина, яку хтось дбайливо складав у неї за спиною. Її, Галину, заздалегідь робили винною.
У голову не лізли ні образа, ні сльози. Тільки дивне, майже спокійне здивування: прожити з людиною тридцять із лишком років і раптом зрозуміти, що вона вміє ось так. Тихо, телефоном, у самих трусах на табуретці, здавати власну дружину сусідам, як здають порожню тару.
Під ранок Галина все-таки задрімала. Снилося їй щось плутане, ніби вона стоїть у черзі по хліб, а Оля віддає їй замість буханця чужий зошит і каже: «Розпишіться, Галино Василівно, тепер це ваше». Галина прокинулася раніше за будильник: сірий світанок уже ледь проступав за фіранкою.
Анатолій у сусідній кімнаті хропів спокійно, як людина, в якої немає жодної турботи. Галина тихо встала, надягла халат і пішла не на кухню, а в маленьку кімнату, яку Анатолій називав своїм кабінетом. Ніяким кабінетом ця кімната не була, просто комірчина з письмовим столом, на якому стояв старий комп’ютер, лежали папки з дачними паперами й валялася купа рахунків за електрику.
Раніше Галина сюди заходила рідко, тільки пил витерти. Анатолій не любив, коли чіпали його папери. Тепер Галині було не до правил.
Вона обережно прикрила за собою двері, ввімкнула настільну лампу під зеленим абажуром і почала перебирати папки. Руки трохи тремтіли, але вона змусила себе рухатися повільно, щоб потім скласти все точно як було. У першій папці лежали квитанції, у другій старі протоколи зборів, у третій якісь роздруківки з цифрами.
Галина витягла третю, перегорнула й відчула, як у неї похололи пальці. На одному з аркушів угорі було акуратно надруковано: «Рішення правління садового товариства». А нижче, у переліку відповідальних, між прізвищами електрика й сторожа, стояло її прізвище: «Коваленко Г. В. — відповідальна за цільовий збір на водогін, прийом і облік коштів».
Унизу сторінки — підпис. Дуже схожий на її, Галинин. Той самий нахил, та сама закарлючка наприкінці.
Тільки Галина такого паперу в житті не підписувала. Вона ще раз подивилася на дату. Травень минулого року.
У травні минулого року вона спершу їздила до сина, який потрапив до лікарні з розтягненням, а з дев’ятнадцятого майже до кінця місяця лежала вдома з тиском і точно не була ні на яких засіданнях правління. А підпис стояв. Галина довго сиділа на рипучому стільці, дивлячись на цей аркуш…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
