Вона прийшла до банку по звичайну довідку, але випадково почула розмову, у якій пролунало її прізвище

Може, хтось із дачників при Олі сказав щось про Коваленків, і Оля, людина обережна, вирішила зайвий раз не зв’язуватися. Але що могли сказати? Галина знову, як того ранку в суботу, почала перебирати в голові останні тижні. Нічого особливого.

Збори на воду йшли, як завжди, Анатолій гримав на зборах, сварився з майстрами, обіцяв, що до зими хоча б труби заведуть під землю. Вона сама в це майже не вникала, тільки іноді записувала в зошит, хто скільки здав. Додому Галина поверталася пішки через лісосмугу.

Між соснами пахло прілою хвоєю й грибами, під ногами лускали жолуді. Вона йшла й думала: може, в неї недовірливість від віку, може, тиск, може, осінь так на голову тисне. У її матері в такі роки теж бувало: піде в магазин і вирішить, що весь автобус про неї перешіптувався.

Може, і в Галини почалося. Але ввечері того ж дня Анатолій прийшов додому не такий, як завжди. Зазвичай він повертався втомлений, кидав біля порога куртку й довго мився під краном на кухні.

А тут — пружний, рум’яний, із великим пакетом із дорогого рибного відділу в руках. На столі з’явилися два шматки червоної риби у вакуумному пакуванні, баночка маслин, пляшка доброго пива і якась дивна коробочка з шоколадними цукерками в золотих обгортках. Анатолій поставив усе це з таким виглядом, ніби привіз із курорту.

— Ну, Галю, — сказав він, розправляючи плечі, — давай вечеряти, як люди. А то все котлети та котлети.

Галина висунула табуретку, сіла.

— З якої нагоди?

— А що, не маю права дружину побалувати? — Він хмикнув, дістаючи тарілки. — Скоро в нас зовсім інше життя почнеться. От побачиш.

— Яке інше? — Галина намагалася говорити спокійно, але в горлі щось сіпнулося.

— Нормальне. Спокійне.

— Без вічного «не вистачає». — Анатолій розрізав пакування з рибою, звідти потягло копченим. — Тільки ти, Галю, давай так.

— Дачники, якщо щось питати почнуть, ти мовчи. Ти жінка проста, у справи не лізла, нічого не знаєш. Так і кажи: чоловік займається, чоловік у курсі.

— Завтра ввечері зберу всіх під яблунею. Ти тільки підтверди, що я тобі про все розповідав. Зрозуміла?

— Чого я не повинна знати, Толю? — усе-таки спитала Галина.

Анатолій підвів очі. Зовсім коротко, на пів секунди, подивився на неї, і в цьому погляді Галина вперше за їхні довгі роки побачила щось холодне.

Не зле, не п’яне, не втомлене, а саме холодне, ніби він дивився не на дружину, а на табуретку, що стоїть не на своєму місці.

— Нічого особливого. — Він усміхнувся. — Просто розмов багато порожніх пішло.

— Не хочу, щоб тебе втягували. Бережи нерви, тобі лікар що казав щодо тиску?

Він перевів розмову на тиск, на її таблетки, на те, що треба завтра в аптеку зайти.

Галина їла рибу й не відчувала смаку. Маслини були гіркі, шоколад нудотно-солодкий. Пиво Анатолій пив зі склянки, як вино, і поглядав на свій телефон частіше, ніж звичайно.

Двічі телефон дзвонив, і обидва рази чоловік виходив із ним на веранду, прикриваючи двері. Галина прибрала зі столу, помила посуд, вимкнула світло на кухні й пішла до себе. Спати не хотілося.

Вона лежала під ковдрою, слухала, як чоловік у сусідній кімнаті ввімкнув телевізор, і думала: яке інше життя? Звідки? Пенсія в обох звичайна, на дачі роботи багато, а грошей вона не приносить. Ніяких спадків, ніяких виграшів, ніяких нових робіт.

Звідки раптом риба за такі гроші й слова про інше життя? Близько півночі Галина встала попити води. Йшла босоніж, по пам’яті, не вмикаючи світла, щоб не розбудити чоловіка, і біля самого кухонного порога зупинилася. Анатолій сидів на табуретці біля вікна, в самих трусах і майці, спиною до дверей, і говорив по телефону.

Голос у нього був не такий, як удень. Тихіший, твердіший, без звичної хрипоти.

— Та кажу тобі, не смикайся. Вона підпише довідку, куди вона дінеться. Усі вже думають, що гроші в неї. Тітку Валю я обробив, у магазині теж шепнули. Нехай походить, понюхає повітря, тоді сама принесе все, що попросимо.

Галина завмерла босими ногами на холодному лінолеумі. Крок назад робити було не можна — рипне дошка в коридорі.

Вона стояла й слухала, притулившись плечем до одвірка.

— Син зачекає, я йому пояснив. За місяць закриємо й забудемо. Головне, щоб вона сама в банк не ходила. Завтра я їй скажу, що довідку треба забрати, вона сходить як вівця, підпише, і все.

Анатолій хмикнув, потім сказав щось зовсім тихо й засміявся коротким, неприємним сміхом…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇