Вона розірвала сукню офіціантки — і не чекала

Прикривши долонею тканину, що розійшлася, Оксана намагалася втримати тацю другою рукою. Щоки палали. Неможливо було не помічати спрямованих на неї поглядів: у деяких вгадувалася жалість, у решті — цікавість до неприємності, яка сталася з кимось іншим і тому могла розважити. Келихи й далі тремтіли, і вона ніяк не могла впоратися з цим дрібним тремтінням, що виказувало її хвилювання. Їй доводилося водночас стежити за ними й тримати розірваний шовк. У Карини лишалася можливість спокійно розглядати її; в Оксани не було навіть змоги опустити руку й випростатися без огляду на сукню.

— Ніхто не хотів вас облити. Це випадковість, — промовила вона неголосно.

— Випадковість? — Карина коротко всміхнулася. — Офіціантці слід було б пам’ятати, де її місце. А ти, видно, надто багато про себе уявила.

Вона наблизилася і заговорила тихіше, однак довколишні, як і раніше, все чули: «Ти себе бачила? Сукня за копійки, туфлі стоптані. На що ти тут розраховувала? Такі, як ти, потрібні тут, щоб прислуговувати нам. І нічого в цьому не зміниться».

Неподалік завмерла Тетяна, колега Оксани, із закусками на таці. Вона не наважувалася втрутитися. Керуючий готелем уже поспішав крізь гостей, але з його вигляду було ясно, чиє невдоволення він має намір уладнати. Каринине. До приниженої дівчини йому зараз діла не було.

Роман спостерігав збоку. Усмішка, легке похитування головою — усе, що відбувалося, вочевидь, не заслуговувало для нього більшої участі.

— Карина, люба, облиш. Знайшла на кого нерви марнувати — на прислугу, — сказав він, сьорбнувши шампанського.

Від цього слова стало болючіше, ніж від ривка за сукню. Оксана боролася зі сльозами, розуміючи, як близька до того, щоб заплакати при всіх. Але саме перед ними їй хотілося втриматися. Вона заговорила не відразу, намагаючись упоратися з голосом:

— Мені шкода, що на вашу сукню потрапило шампанське. Тільки це не дає вам права поводитися зі мною так.

Карина звузила очі. Здається, сама відповідь здивувала її сильніше, ніж зіпсований поділ.

— Не тобі міркувати, на що я маю право.

Повертаючись геть, вона веліла керуючому прибрати Оксану із зали: бачити її далі й псувати собі вечір Карина не збиралася. Він негайно закивав. Підійшовши до дівчини, почав упівголоса перепрошувати перед гостями й указав їй на службові двері.

Оксана повернулася в той бік. Пройти через усю залу, притримуючи розірвану сукню, виявилося майже так само тяжко, як стояти перед Кариною. Їй хотілося бодай піти без сліз, не дати цим людям іще одного видовища. Погляди проводжали її, і від кожного ставало тільки ніяковіше.

У цю мить двері банкетної зали розчахнулися…