Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям

— У нас є медальйон, — сказала Надія. — Усередині записка батька Оксани. Майже тридцять років пролежала за фотографією.

— Записку треба віддати на експертизу. Порівняти почерк, знайти зразки, підтвердити вік паперу й чорнила. Це не години, Надіє. Це тижні, може, місяці. А мені вже дзвонили зверху з питанням, чому я витрачаю сили на справу, де є вирок, що набрав законної сили.

— За два тижні в холдингу збори акціонерів, — тихо сказала Надія. — Із пресою, трансляцією, звітами. Якщо встигнути хоча б до цього…

— Я не обіцяю відкрити повноцінну справу за два тижні, — Левченко подивилася просто. — Але якщо ви принесете мені архівні документи, я перевірю їх тієї ж ночі. Особисто.

Увечері, коли Надія вийшла з будівлі, де працювала Левченко, на парковці до неї підійшов чоловік. Кремезний, широкоплечий, у темній шкіряній куртці. Обличчя — в дрібних шрамах, погляд — не загрозливий, а загнаний.

— Надіє Сергіївно Волошина?

Вона машинально сунула руку в кишеню, де лежав телефон.

— Хто ви?

— Тарас Остапович Гайдук. Начальник служби безпеки «Північної жили».

Надія відступила на крок.

— Не підходьте.

— Я не по вас прийшов. — Голос у нього зірвався так, як не має зриватися в людини, звиклої віддавати накази. — Три дні тому мені наказали закопати живу людину в лісі. Я це зробив. А він вижив. І тепер…

Гайдук стис кулаки.

— У мене донька майже його доньці ровесниця. Коли Середа в ямі поворухнувся, він не просив допомоги. Він сказав: «Пробачте». Я не знаю, кому. Мені? Доньці? Богові? Але чую це щоночі.

— Чого ви хочете?

Він дістав із внутрішньої кишені флешку, загорнуту в хустинку.

— Тут запис розмови, де Назар Олегович особисто наказує ліквідувати Середу, посилаючись на розпорядження дядька. Потім я зрозумів: розпорядження не було. Тут же документи про замах на Аркадія Степановича за кордоном. Машину готувала людина з моєї служби, за завданням Назара. І ще — копії службових паперів, які за п’ятнадцять років проходили через службу безпеки. За такі документи мене самого закопають глибше за Середу, якщо дізнаються.

— Чому до мене? Чому не в поліцію?

Гайдук втомлено всміхнувся.

— Бо тут є номери, які набираєш у поліції, а дзвінок усе одно приходить у кабінет Гордейчука. А ви сім років писали про Кирила, навіть коли вас ніхто не хотів читати.

Він розвернувся, але Надія зупинила його запитанням, яке носила в собі сім років:

— Це ви вбили мого брата?

Гайдук завмер. Довга пауза розтяглася між ними холодним тросом.

— Так, — сказав він нарешті. — За наказом Назара. Йому тоді було дев’ятнадцять. Хотів довести дядькові, що вміє розв’язувати проблеми. Кирило знайшов документи про нелегальний видобуток і збирався передати їх у нагляд. Назар подзвонив мені. Мені було сорок два. У мене була сім’я. Я зробив те, про що мене попросили.

Надія стояла нерухомо. Руки вона сховала в кишені так глибоко, що побіліли кісточки.

Їй багато разів уявлялося, як це буде: вона дізнається ім’я вбивці, почує зізнання, відчує полегшення або, навпаки, лють, яка нарешті набуде форми. Та реальність виявилася порожньою й важкою. Перед нею стояв не чудовисько з нічних кошмарів, а втомлений чоловік із сірим обличчям, і це було майже нестерпніше. Бо Кирило помер не від міфічного зла, а від боягузтва, наказу, розрахунку й чужої звички вважати чуже життя дрібною перешкодою. Надія раптом зрозуміла, що відповідь не повертає брата. Вона лише прибирає темряву з місця, де всі ці роки лежав біль.

— Дякую, — сказала вона дуже тихо. — Тепер я знаю, хто забрав у мене брата.

— Що буде зі мною, коли вони дізнаються?

— Те саме, що має бути з будь-ким, хто вбив людину.

Гайдук кивнув, ніби чекав саме цього.

— Чому ви не добили Середу? — спитала вона йому вслід.

— Бо він попросив пробачення, — глухо відповів Гайдук. — Я був у масці, він мене не бачив. І все одно сказав це в порожнечу. Я мав лишитися й переконатися, що він помер. Не зміг. Поїхав. Не називайте це жалем. Просто не витримав ще однієї хвилини…