Вона вирішила перевірити свою компанію зсередини, але перший день виявився зовсім не таким, як вона очікувала

Вона навмисне запізнилася на десять хвилин. Хотіла побачити не підготовлену зустріч, а звичайний ранок. У просторій залі блищали автомобілі, пахло кавою й поліроллю. За стійкою адміністратора сиділа вродлива дівчина і неквапом фарбувала губи, не підводячи очей.

— Доброго ранку. Перепрошую за запізнення, — сказала Дарина. — Я нова стажерка. З головного офісу вчора мали надіслати листа.

Адміністраторка нарешті глянула на неї, клацнула мишкою й без жодного збентеження простягнула:

— А, точно, було щось таке. Назаре, підійди!

До стійки вийшов молодий чоловік у дорогому костюмі. На бейджі значилося: «Старший менеджер». Він швидко окинув Дарину поглядом — проста сумка, непомітний одяг, спокійне обличчя — і всміхнувся так, ніби вже визначив їй місце.

— Покажеш їй салон? — спитала адміністраторка.

— Покажу. Все одно клієнтів немає.

Назар повів її вздовж машин і дверей кабінетів, говорив ліниво: тут оформлюють угоди, там кафетерій, далі кабінет керівника, який рано не приходить. Кілька менеджерів сиділи за столами: хтось гортай телефон, хтось дивився в монітор без жодної поспішності.

Біля недорогого автомобіля Дарина помітила чоловіка й жінку. Вони розглядали салон машини, перезиралися й явно шукали консультанта.

— Ви сказали, клієнтів немає, — тихо зауважила вона. — А ці люди?

Назар усміхнувся зневажливо.

— Це не клієнти. Походять, попитають і підуть. До таких Богдан зазвичай підходить, йому чомусь не шкода часу. Іноді, щоправда, продає, але частіше вони просто займають повітря…