Вона вирішила перевірити свою компанію зсередини, але перший день виявився зовсім не таким, як вона очікувала

Дарина повернулася до нього, і суворість на її обличчі змінилася діловою зібраністю.

— Богдане, нам потрібно підготувати салон до приїзду Марфи Степанівни та її онука. Повісьте табличку, що сьогодні ми зачинені для звичайного прийому, але чекаємо особливих гостей.

Вона усміхнулася.

— Ще потрібні повітряні кульки, невеликий торт і стрічка на машину. Думаю, їй буде приємно.

— Зроблю, — швидко відповів він і майже одразу зніяковів від власної поспішності.

Виконуючи доручення, Богдан раптом збагнув: сталося щось більше, ніж просто робочий день. Дарина видалася йому не лише вродливою й сміливою. У її спокої була така внутрішня сила, поруч із якою хотілося ставати гіднішим.

Коли приготування завершилися, Дарина знову покликала його.

— Із завтрашнього дня ви виконуєте обов’язки керівника. За тиждень підберіть людей. Не найгучніших і найяскравіших, а тих, хто вміє поважати клієнта. Таких, як ви.

Богдан не відразу знайшов слова. Радість змішалася з хвилюванням, а в голові майнула думка про матір, ліки й можливість оплатити лікування без постійного страху. Дарина не квапила його, просто чекала.

Передача ключів минула урочисто. Марфа Степанівна привела онука — високого, зніяковілого юнака, — і коли автомобіль під стрічкою відкрився перед ними, першою розплакалася вона. Потім онук обійняв її так міцно, ніби хотів разом повернути всі роки розлуки. Богдан відвернувся до вікна, вдаючи, що перевіряє документи, а Дарина мовчки дивилася на них і розуміла: інколи обіцянка, дотримана через багато років, варта дорожче за будь-яку угоду…