Вона запевняла чоловіка у вірності, аж поки його несподіване повернення не відкрило зовсім іншу правду

— Без попередження недобре заходити, — сказав він. — Люди лякаються.

Павло подивився на нього. На халат, на відчинену шухляду шафи, звідки стирчали його сорочки, на дві чашки на підлозі біля ліжка. Потім погляд упав на папку. Зверху лежав аркуш із печаткою реєстраційного відділу. Павло машинально ступив крок, узяв папір.

Його прізвище. Його адреса. І чуже ім’я — Руслан Литвин. Реєстрація за місцем проживання.

На секунду літери розпливлися. Павло моргнув, але вони не зникли.

— Це що?

Марина сіпнулася вперед.

— Пашо, я тобі поясню. Тільки спокійно. Будь ласка, спокійно.

— Що це? — повторив він.

Руслан підвів підборіддя.

— А що незрозумілого? Я тут зареєстрований. Законно. Із згоди власника.

Павло подивився на Марину. Вона відвела очі.

За стіною в сусідів коротко кашлянув телевізор, на кухні капнула вода з крана. Звичайні звуки квартири раптом стали нестерпними. Ця квартира дісталася Павлові від матері. Двокімнатна, з кривими стелями, старою ванною і балконом, де взимку промерзали кути. Він сам переклеював шпалери, сам міняв розетки, сам збирав шафу в дитячій. Мати помирала на цьому ліжку, тримаючи його за рукав і повторюючи: «Пашо, житло бережи. Не тому, що стіни, а тому, що це місце, звідки тебе не виженуть».

А тепер у спальні стояла чужа людина й казала йому: законно.

— Я жодної згоди не давав.

— Давав, — швидко сказала Марина. — Ти просто забув. Я тобі дзвонила, пам’ятаєш? Треба було допомогти людині. Тимчасова історія.

— Я забув? — Павло повільно повернув до неї голову.

Марина ковтнула. На шиї в неї сіпнулася жилка.

— Ти тоді був утомлений. Я сказала, що для роботи. Він інакше не влаштувався б.

Руслан тихо фиркнув.

— Та не принижуйся, Марин. Чого ти перед ним? Згода пройшла через електронний кабінет. Код прийшов, підтвердження є. Усе. Хай тепер бігає, доводить.

Павло відчув, як кров ударила у вуха. Він згадав свій старий телефон на тумбочці. Згадав, як Марина сама запропонувала: «Залиш його вдома, раптом твоя сімка знадобиться для платежів, я ж кредити оплачую». Він залишив. Довіряв. Не тому, що був дурним, а тому, що інакше як жити з людиною, якщо перевіряти кожен її вдих?

Рука сама потяглася до рюкзака.

Марина раптом скрикнула:

— Пашо, не треба!

Руслан напружився, але усмішка лишилася.

— Ну давай, майстре, покажи характер.

Павло розстебнув блискавку. Усередині лежали робоча куртка, термос, в’язка ключів, коробочка з сережками і маленький чорний відеореєстратор у гумовому чохлі. На об’єкті начальник вимагав знімати стан кабелів і щитків після кожного ремонту, щоб потім ніхто не списав поломку на майстрів. Павло купив пристрій з рук, недорогий, потертий, але надійний. Перед дверима, побачивши чужі черевики, він майже машинально натиснув кнопку запису. Звичка останніх місяців: якщо поруч конфлікт — фіксуй, інакше потім доведи, що ти не верблюд.

Він дістав реєстратор і поставив його на комод червоною лампочкою до кімнати.

— Повтори, — сказав Павло. — Про електронний кабінет. Про код. Про те, як усе законно.

Руслан сіпнувся обличчям.

— Ти що, знімаєш?