Вона запевняла чоловіка у вірності, аж поки його несподіване повернення не відкрило зовсім іншу правду

— Так.

— Прибери.

— Це моя квартира.

Марина затулила рота долонею. В очах у неї майнув не страх за Павла, не сором, а щось інше — злість, що він не зробив того, чого вони від нього чекали. Не закричав. Не кинувся з кулаками. Не дав їм простого способу зробити його винним.

Руслан ступив крок до комода.

— Я сказав, прибери.

Павло не відступив. Він був нижчий за Руслана на пів голови, сутулився від утоми, пах дорогою й машинним мастилом. Але в цю мить стояв так нерухомо, що навіть Марина замовкла.

— Не чіпай, — сказав він.

— А то що?

— А то ти додаси до підроблення документів ще й спробу знищити доказ.

Слова прозвучали буденно, майже тихо. Руслан зупинився. Його обличчя змінилося: самовдоволення сповзло, під ним проступила розважлива тривога.

Павло взяв папку, старий телефон, свою коробочку з сережками — навіщось, ніби вона теж була доказом, — і пішов до дверей. Уже в коридорі Марина схопила його за рукав.

— Пашо, зачекай. Давай поговоримо без нього.

Він подивився на її пальці на своїй куртці. Манікюр свіжий, бордовий. Він пам’ятав, як вона скаржилася телефоном три дні тому: «Грошей зовсім нема, я навіть нігті не зробила». Отже, зробила. Для когось зробила.

— Де Аня? — спитав він.

Марина моргнула.

— У мами. Їй завтра до школи звідти ближче.

Це була неправда. Від Марининої матері до школи їхати довше. Павло зрозумів це відразу, але сил сперечатися не було.

— Я заберу її вранці.

— Не треба влаштовувати сцен дитині.

— Сцену влаштувала ти.

Марина стиснула губи.

— Ти завжди такий. Одразу судиш. Ти місяцями пропадаєш, а я маю тут сама з усім давати раду?

Павло хотів відповісти, що він пропадав не в санаторії, а на роботі, щоб закрити її борги за курси, її розстрочку на телефон, її «тимчасову» допомогу матері. Хотів нагадати, як вона цілувала його біля під’їзду перед від’їздом і шепотіла: «Я твоя, чуєш? Нікого, крім тебе». Але слова застрягли десь під ребрами.

Він вийшов.

На сходовому майданчику було холодно. Лампочка блимала, пахло сирістю й котячим кормом. Двері сусідів прочинилися на ланцюжок. Микола Іванович, пенсіонер із третього поверху, визирнув у майці й старій жилетці.

— Павле? — тихо спитав він. — Ти повернувся?

Павло кивнув.

Старий подивився на його обличчя й одразу відступив.

— Заходь до мене. Чаю наллю. Тільки не повертайся зараз. Вони тебе чекали не так.

Ця фраза вдарила Павла найдужче.

У Миколи Івановича в квартирі пахло валер’янкою, запиленими книжками й сушеними яблуками. На кухні цокав великий годинник. Павло сів на табурет, зняв рюкзак і раптом відчув, що в нього тремтять руки. Не ледь-ледь, а дрібно, принизливо, так що він сховав їх під стіл.

Сусід поставив перед ним склянку чаю в підскляннику.

— Я думав, ти знаєш, — сказав він винувато. — Він уже тижні три ходить. Спершу ввечері, потім із сумкою прийшов. Я Марині сказав: мовляв, Паша в курсі? Вона так глянула… Каже, родич. А потім я побачив, як вони до реєстраційного відділу їздили. Не сам бачив, Віра з першого поверху сказала, вона там прибиральницею підробляє. Я не хотів лізти.

Павло мовчав.

— Прости, синку.

Слово «синку» добило його. Він відвернувся до вікна. За склом висів двір: мокрі гойдалки, сміттєві баки, сірі машини. В одному вікні навпроти горіло світло, жінка розвішувала білизну. Життя тривало так буденно, ніби в Павла не висмикнули підлогу з-під ніг.

Він дістав телефон, той самий старий, увімкнув. На екрані було три повідомлення з кодами підтвердження, видалені, але збережені в сповіщеннях. Дати збігалися з тими днями, коли він дзвонив Марині з об’єкта, стоячи біля побутівки під дощем, і казав: «У нас затримка, але я постараюся швидше». Вона тоді відповідала сонно: «Не хвилюйся, коханий. Я чекаю».

Уранці Павло поїхав по доньку…