Вона зрозуміла, що чоловік завіз її до лісу не випадково, і саме там знайшла свій шанс на порятунок

На четвертий день після зникнення у дворі почали перешіптуватися. Надія Степанівна, повертаючись із магазину, зупинилася біля лавки, де сиділа Лідія Петрівна з третього поверху.

— Серце не на місці, — говорила Надія Степанівна. — Олена ж усім допомагала. Мені скільки разів тиск збивала, вночі приходила.

— Хороша жінка, — погодилася Лідія Петрівна. — Тільки чоловік у неї дивний став. Раніше разом ходили, розмовляли. А тепер як чужий.

Тарас, який проходив повз, сповільнив крок.

— Що значить дивний? — спитав він надто різко.

Жінки перезирнулися.

— Та нічого, — поспішно сказала Лідія Петрівна. — Переживання, мабуть. Горе у вас було, тепер ось це.

Надія Степанівна знизила голос, але він усе одно почув:

— А я бачила якось молоду біля вашого під’їзду. Гарна, з животом уже. Стояла, ніби чекала когось.

Тарас відчув, як усередині неприємно кольнуло, але обличчя втримав.

— Може, із соціальної служби. Або з місцевої клініки. До Олени часто зверталися.

— Може, — сказала сусідка, але сумнів лишився в її очах.

Тарас зрозумів: треба бути обережнішим. Жалість сусідів легко перетворювалася на підозру, особливо коли зникала жінка, яку всі звикли вважати доброю й безвідмовною.

У лісі тим часом тигриця ніби теж шукала спосіб привести допомогу. На п’ятий день вона повернулася з полювання не з м’ясом. У пащі в неї теліпався шматок щільної картатої тканини. Вона поклала його перед Оленою й тихо заскиглила.

Олена взяла клапоть тремтячими пальцями. Тканина була свіжа, не зотліла, явно від чоловічої сорочки. Отже, десь поблизу ходили люди. Може, мисливці. Може, збирачі. Може, зовсім недавно.

— Розумниця, — прошепотіла вона, гладячи тигрицю по морді. — Ти знайшла їхній слід? Ти хочеш, щоб вони знайшли мене?

Тигриця лизнула її руку й присіла біля входу, дивлячись у той бік, звідки принесла тканину. У бурштинових очах було напружене чекання. Олена вперше за багато днів відчула не просто надію, а майже певність: порятунок десь поруч.

Того ж ранку далекою стежкою йшов старий мисливець Мирон Савельович. За плечем у нього висіла стара рушниця, на поясі — ніж, у руках він тримав карту, давно затерту на згинах. Поруч продирався його дорослий син Данило, ще не такий звичний до лісу, але впертий і уважний. Попереду біг досвідчений мисливський пес на кличку Сокіл, сивуватий на морді, але чуткий.

— Батьку, точно тут звір ходить? — спитав Данило, розсуваючи гілки.

— Ходить. Лісник казав: козуля спускається до води, кабан уночі землю риє. Місця глухі, людей мало.

Вони зупинилися перепочити біля поваленого стовбура. Мирон Савельович зняв шапку, витер лоба.

— Я в дитинстві сюди з дідом вибирався, — сказав він. — Тоді звіра було більше. І тигр траплявся.

— Зараз теж є?

— Сліди бачили. Одна тигриця тримається цих місць. Людей не чіпає, якщо до неї не лізти.

Сокіл раптом зупинився. Вуха піднялися, ніс затремтів. Пес коротко заскиглив і потягнув праворуч, до скелястих виходів, де між валунами густо ріс чагарник.

— Що там? — насторожився Мирон Савельович.

Сокіл рвався дужче, дряпав землю лапами, але не гавкав. Досвідчений мисливець знав: так собака поводиться не на дрібну здобич. Так він відчуває або великого звіра, або біду.

— Тримайся ближче, — сказав він синові й зняв рушницю з плеча. — Без різких рухів.

У розщелині Олена почула людські голоси. Спершу вирішила, що це знову марення. Потім розрізнила скрип ременів, кроки, скавуління собаки. Люди були близько — так близько, що серце забилося болісно й часто.

Тигриця підвелася миттєво. Шерсть на загривку стала дибки, тіло напружилося. Вона ступила до виходу, закриваючи Олену собою. З грудей вирвалося тихе попереджувальне гарчання.

Олена зрозуміла: звір готовий захищати її від людей. Але в людей рушниці. Якщо вони побачать тигрицю раніше, ніж почують її голос, усе закінчиться пострілом.

— Іди, — прошепотіла Олена. — Рідна, іди. Вони злякаються. Вони тебе вб’ють.

Тигриця не рушила.

Кроки наближалися. Сокіл скавулів дедалі голосніше. Олена набрала в груди повітря. Горло боліло, голос майже не слухався, але це був її шанс.

— Люди! — закричала вона, і крик зірвався в хрип. — Допоможіть! Я тут! Тільки не стріляйте!

Ззовні все стихло.

— Чув? — прошепотів Данило.

— Чув, — відповів Мирон Савельович. — Жінка.

Вони обережно рушили до каміння. Сокіл рвався вперед, але старий тримав його за нашийник. Між листям щось зблиснуло — скло, метал, може, телефон. А потім із розщелини знову долинув голос, слабкий, але виразний:

— Допоможіть… Нога зламана. Я між камінням.

— Хто там? — голосно спитав Мирон Савельович.

— Олена Коваленко. Я з селищної лікарні. Тільки звіра не чіпайте. Прошу вас.

Мисливці зазирнули між валунами — і побачили картину, в яку важко було повірити: у вузькій кам’яній щілині лежала змарніла бліда жінка, а біля входу стояла величезна тигриця, загороджуючи її своїм тілом.

— Тигр! — видихнув Данило й підняв рушницю.

— Не стріляй! — крикнула Олена так відчайдушно, що голос зірвався. — Вона мене врятувала!

Мирон Савельович підняв руку, не зводячи очей зі звіра.

— Опусти, — сказав він синові.

— Батьку…

— Опусти, кому кажу. Бачиш, не кидається.

Данило повільно опустив ствол. Тигриця стежила за кожним рухом, але не гарчала. Вона стояла насторожено, могутньо, будь-якої миті готова зникнути або кинутися, однак у її поведінці не було сліпої люті.

— Скільки ви тут? — спитав старий.

— П’ятий день. Чоловік штовхнув мене з гребеня. Думав, я розіб’юся. Я впала в кущі, зламала ногу. А вона… — Олена подивилася на тигрицю. — Вона мене знайшла. Годувала. Воду приносила. Гріла.

— Такого не буває, — прошепотів Данило.

— Буває те, що бачимо, — глухо відповів Мирон Савельович.

— Я її десять років тому з петлі витягла, — сказала Олена. — Поранену. Бачите шрам на грудях? Це від дроту. Вона запам’ятала.

Старий довго дивився на білу смугу на тигрячих грудях. Потім похитав головою.

— Даниле, до машини. Швидко. Зв’язок там має бути. Викликай рятувальників і медиків. Жінка жива, перелом, п’ятий день у лісі. Носилки хай беруть.

Син кивнув і побіг униз стежкою. Мирон Савельович лишився біля розщелини, не роблячи різких рухів.

— А ви її й справді не боїтеся?

Олена втомлено всміхнулася.

— Як можна боятися того, хто не дав тобі померти?

Тигриця відступила на кілька кроків, ніби зрозуміла: ці люди прийшли не вбивати. Мирон Савельович обережно допоміг Олені вибратися з тісної щілини, підклав під голову свою куртку, дав води з фляги. Звір увесь час спостерігав із-за кущів, не йдучи, але й не наближаючись. Допомога вже була поруч, і її смугаста охоронниця ніби вирішувала, чи можна передати людину іншим рукам…