Вони давно намагалися забути, що сталося тоді в підвалі, аж поки через десять років минуле несподівано не нагадало про себе

Це було щось інше, темне й небезпечне. Але заперечити він не наважився. Боягузтво й бажання бути прийнятим виявилися сильнішими.

А наступного дня, коли вони втрьох курили за шкільною котельнею, Андрій випадково помітив Оксану, яка сиділа на самоті на дальній лавці шкільного подвір’я. Вона схилилася над зошитом і щось швидко начеркувала олівцем. Цікавість узяла гору, і Андрій, користуючись тим, що Денис захоплено розповідав про нову приставку, тихенько відійшов і зробив коло, щоб зазирнути через Оксанине плече.

На полях зошита з фізики дівчина малювала ескіз сукні — витончений силует із відкритими плечима, безліччю дрібних оборок і якимось складним орнаментом по подолу. Малюнок був настільки деталізований, що здавалося, ніби тканина ось-ось оживе й заструменить під легким вітром. І лише тоді Андрій помітив її руки — тонкі, з довгими пальцями, що рухалися по паперу з дивовижною грацією й упевненістю.

У цю мить Оксана, вочевидь, відчула його присутність і різко обернулася. Їхні погляди зустрілися. Замість страху чи злості, яких очікував Андрій, у її очах промайнула надія.

В одну мить її обличчя змінилося, і він побачив, що Оксана по-своєму вродлива. Не тією яскравою красою, яку демонстрували шкільні модниці, а чимось іншим, затаєним, мов джерело, сховане в лісовій глушині. — Гарно малюєш, — ніяково пробурмотів Андрій.

Оксана поспіхом закрила зошит і підвелася. — Тобі яке діло? — у її голосі звучала настороженість. — Іди до своїх дружків, потішайся з ними.

Вона швидко зібрала свої речі й пішла. А Андрій ще довго стояв, розглядаючи спорожнілу лавку. У вухах звучали слова Дениса про те, що вони збираються зробити з Оксаною, і щось усередині нього протестувало, кричало, що цього не можна допустити.

Та цей внутрішній крик заглушував інший голос. Голос страху перед насмішками, перед самотністю, перед тим, що він сам опиниться вигнанцем. Андрій здригнувся, повертаючись зі спогадів у реальність 2008 року.

Він стояв посеред кухні, дивлячись на фотографію, що впала, наче на отруйну змію. Насилу нахилившись, він підняв знімок. Настінний годинник — подарунок матері на новосілля — глухо відлічував секунди в загуслій тиші квартири.

Він перевернув фото й на мить забув, як дихати, прочитавши рядок: «Перший уже отримав своє. Ти наступний».

Андрій притулився до стіни, відчуваючи, як підкошуються ноги. Дихання стало уривчастим, перед очима попливли темні плями. «Перший. Це Романенко чи Левченко? Що означає “отримав своє”? І хто надіслав ці моторошні послання?» Він знав відповідь. Десь у глибині душі Андрій завжди знав, що той травневий вечір після випускного повернеться до нього. Десять років він жив, постійно озираючись, здригаючись від кожного несподіваного дзвінка, прокидаючись у холодному поту від кошмарів.

І ось тепер минуле постукало в його двері. Образ Оксани Мельник, її темних, сповнених невисловленого болю очей раптом сплив у його пам’яті з такою ясністю, ніби він бачив її вчора. А він же навіть не знав, чи жива вона.

Та й чи хотів знати? Чи не простіше було вірити, що вона зникла, розчинилася, мов ранковий туман? Хитаючись, Андрій пішов до ванної. Його майже тридцятирічне відображення в дзеркалі здалося йому чужим. Бліде обличчя з щетиною, що проступила, перелякані очі загнаного звіра.

Ці очі належали вісімнадцятирічному хлопцеві, який десять років тому не знайшов у собі сили сказати «ні», який дозволив статися непоправному. Машинально він добрів до кухні й важко опустився на табурет. Дзвонити в поліцію? Марно.

Що він скаже? «Добрий день. Десять років тому ми з друзями вчинили злочин, а тепер хтось погрожує мені?» Ні. Єдине, що йому лишалося, — чекати.

І боятися. У голові пульсувала одна думка: «Ти наступний»…