Вони давно намагалися забути, що сталося тоді в підвалі, аж поки через десять років минуле несподівано не нагадало про себе
Десять років тому. Актова зала школи змінилася. Гірлянди, серпантин і кулі, розвішані дбайливими руками батьківського комітету, намагалися приховати облуплену фарбу на стінах і потьмянілі штори на вікнах.
Приглушене світло й музика зі старенького магнітофона — випускний у провінційній школі кінця дев’яностих. Оксана завмерла біля входу, стискаючи в руці маленьку сумочку, пошиту з обрізків тієї самої тканини, що й сукня. Горло перехоплювало від хвилювання.
У вухах і досі звучали слова, кинуті матір’ю на прощання: «Куди вирядилася? Думаєш, принцесою станеш?» Від Валентини важко тхнуло перегаром, і Оксана зраділа, що мати не пішла на випускний, пославшись на погане самопочуття. Глибоко вдихнувши, вона переступила поріг.
Проста чорна сукня з відкритими плечима, яку вона кроїла й шила ночами, коли мати провалювалася у важкий сон, облягала її худорляву постать, підкреслюючи несподівану грацію. Волосся, зазвичай стягнуте в тугий хвіст, сьогодні вільно спадало на спину м’якими хвилями. Вона вимила його господарським милом і сполоснула відваром ромашки, зібраної на пустирі за домом.
«Не може бути! Це Мельник!» — пролунав шепіт десь збоку, і дівчина відчула, як звично стискається всередині. Оксана заборонила собі сутулитися, розправила плечі, пішла вперед, дивлячись просто перед собою. Хай сьогодні, в останній шкільний день, вона буде такою, якою завжди мріяла бути.
Не ходячою помийкою, а просто дівчиною, у якої є майбутнє. «Оксанко, ти?» Наталка Даниленко, перша шкільна красуня, втупилася в неї з неприхованим подивом. «Нічого собі! Де ти таку сукню відкопала?» «Сама пошила», — тихо відповіла Оксана, відчуваючи дивну суміш гордості й сорому.
Наталка недовірливо хмикнула й відвернулася до подруг, але Оксана помітила її розгублений погляд. Уперше за всі шкільні роки вона викликала в однокласників не зневагу, а подив. Кутики губ самі собою поповзли вгору.
Цю швидкоплинну радість перервала поява Дениса Романенка. Високий, самовпевнений, у модному костюмі — подарунку від батька-комерсанта. Він прокладав собі дорогу крізь натовп однокласників із тією особливою недбалістю, яка дається лише усвідомленням власної переваги.
Оксана перехопила подих. Не від захвату, а від страху. Інстинктивно вона відступила до стіни, готуючись до чергової порції насмішок.
«Мельник!» Денис зупинився навпроти, окидаючи її оцінювальним поглядом. «А ти сьогодні нічого така». Щось у його усмішці викликало в неї гостре бажання втекти.
Але тікати було нікуди. За спиною — лише холодна стіна, а довкола — ворожо-цікаві очі однокласників. «Слухай, я хотів вибачитися», — несподівано промовив Денис, і в залі ніби стало тихіше.
«Ну, за всі ці підколи. Школа закінчується, чого нам із тобою сваритися? Давай хоч останній день нормально відзначимо, га?» Оксана дивилася на нього, не вірячи власним вухам. «Той самий Романенко, який перетворив її шкільні роки на пекло, раптом просить пробачення?» У грудях ворухнулося щось схоже на надію, наївне, майже дитяче почуття…
