Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Я зняв картину з цвяха. Полотно виявилося важчим, ніж пам’ятала рука. Фарба місцями потріскалася, але в цих тонких тріщинах було не руйнування, а вік. Тарас став поруч, і ми обоє якийсь час мовчали.

— Як думаєш, дядько Назар знав? — спитав він.

— Не знаю. Він помер раніше, ніж я дізнався правду. Може, знав. А може, просто любив такі речі.

Я подивився на самотнього мисливця серед дерев.

— Він і сам був самотнім. Може, ця картина складала йому компанію.

Тарас нічого не відповів. Тільки допоміг мені обережно загорнути полотно в стару ковдру, що лежала в кутку. Ми поставили картину біля стіни. До полудня лишалося кілька годин…

Ми сиділи в машині Тараса й пили чай із термоса. Дощ іще не почався, але небо вже висіло низько, мокро, важко. Гаражний ряд пустував. У цей час сюди рідко хто приїздив, і від того тиша здавалася майже сторожкою.

— Син про гараж знає? — спитав Тарас.

— Знає, що він є. Ключа в нього немає.

— А про картину?

— Ні. Ніколи не цікавився.

Я тримав кружку обома руками, відчуваючи долонями тепло.

— Він сюди за все життя заходив рази три. То лопату взяти, то насос. Дивився під ноги, не на стіни.

— Це нам на руку, — сказав Тарас.

— Поки що так.

У цю мить телефон завібрував. Номер був незнайомий. Я прийняв виклик.

— Миколо Петровичу? — промовив жіночий діловий голос. — Агентство нерухомості «Горизонт». Ми працюємо по вашій квартирі від імені Андрія Миколайовича. Хотіли уточнити, коли ви остаточно звільните приміщення. У покупця є побажання в’їхати до кінця місяця…