Вони кинули мене в будинку для літніх зі словами «Батьку, ти нам заважаєш жити». Але вони не знали одного секрету…

Я дістав ключ, вставив у замок.

— Тому й висіла. Значить, чекала свого часу.

Замок клацнув. Двері гаража подалися з тихим рипом. Усередині пахло старим мастилом, залізом, пилом, сухими дошками й часом. Я ввімкнув світло. Гола лампочка під стелею залила все жовтим.

Гараж зустрів мене звичним порядком. Біля стіни стояли дерев’яні лижі: мої дорослі й Андрієві дитячі, короткі, з потертими кріпленнями. На верстаку кожен інструмент висів на своєму гачку. У кутку лежали коробки із запчастинами, каністри, старе крісло, яке я збирався викинути ще років двадцять тому. І картина. Вона висіла між лижами й верстаком, як завжди.

Мисливець в осінньому лісі. Туман між деревами. М’яке світло раннього ранку. У глибині — ледь помітний силует оленя. Невелике полотно, стара рама, потемніла від часу. У правому нижньому кутку — підпис, майже невидимий, тонкий, ніби процарапаний самим туманом. Три роки тому експерт довго дивився на нього крізь лупу, потім повернувся до мене й спитав дуже тихо, чи розумію я, що тримаю в руках. Тоді я ще не розумів.

Тепер розумів надто добре…