Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення

Станіслав Величко відчув небезпеку раніше за інших. Він не був бійцем і не був чиновником. Він був ринком у людській подобі: м’яка усмішка, швидкий рахунок, звичка бути корисним будь-кому, хто сьогодні сильніший. Він переживав чужі арешти, перевірки, зміну господарів і переділи, бо завжди відчував, коли треба відступити на крок.

Коли Сторожук зник, Нечай поїхав, а Ратушний переписав справу, Величко зателефонував Романюку.

— Богдане Платоновичу, вітер недобрий.

— Ти завжди нюхаєш вітер, коли боїшся втратити гроші.

— Тому я їх і не втрачаю. Люди кажуть, приїхав хтось серйозний. Місцевим по поняттях дали команду не втручатися у ваше містечко.

— Звідки знаєш?

— Від тих, хто зазвичай мовчить. Якщо їм сказали не лізти, значить, працює людина з вагою. І ця вага не наша.

— Панікер.

— Той, хто вижив, — поправив Величко й поклав слухавку.

Він довго дивився з вікна кабінету на ринкові ряди. Потім вирішив поїхати. Одразу. Поки ще можна.

Але час уже скінчився.

Увечері його взяли біля власного будинку. Високий паркан, один охоронець, звиклий більше сидіти в будці, ніж захищати, тепле світло у вікнах. Тарас зняв охоронця тихо, без зайвої жорстокості, просто поклав на траву до пробудження. Величко вийшов із машини, побачив тіло й усе зрозумів. Розвернувся — за спиною стояв Дем’ян.

— Не поспішайте, Станіславе Маратовичу. Розмова в нас ділова.

У старому будинку Величко сидів рівніше за інших. Він не намагався зображати хоробрість, бо хоробрість рідко приносила прибуток.

— Чого ви хочете?

— Інформацію, — сказав Мирон. — І кошти на лікування моєї матері.

— Яку інформацію?

— Романюк. Рахунки, фірми, конверти, частки. Хто платить, кому платить, як виводить.

Величко скривився.

— Це не коротка розмова.

— Ніч довга.

— А кошти?

— Велика компенсація. Сьогодні.

— Серйозна сума?

— Достатня, щоб ти зрозумів ціну життя.

Величко опустив очі. Торгуватися можна було тільки там, де залишають місце для торгу. Тут його майже не було.

— Я дам.

— Не все. Ринок продаєш і їдеш. Назавжди.

— Ринок — моє життя. Тридцять років.

— Тридцять років ти допомагав Романюку відмивати бруд і заплющував очі, коли ламали слабких. Будинок моєї матері — частина цієї системи. Ти не перехожий.

Величко мовчав. Він був розумніший за багатьох і розумів, коли «ні» стає порожнім звуком.

— Гаразд. Я розповім.

Він говорив до ранку. Професор записував, уточнював дати, суми, фірми, підставних людей. На світанку на столі лежала схема: відкати з контрактів, фіктивні договори, готівка через ринок, частки Романюка, Задорожного, Кулініча, Лозового й Гринюка.

— За мою матір скільки віддали? — спитав Мирон.

Величко відповів не відразу.

— Велику дрібницю за їхніми мірками. Виконавцям — по частці. Решта Гринюку.

— Стандартна плата?

— Так.

— За стару жінку. Стандартна.

Обличчя Мирона не змінилося, і від цього Величкові стало холодніше.

За два дні ринок змінив власника. Покупець знайшовся з людей Мельника. Величко переказав компенсацію туди, куди вказав Професор, і поїхав без прощань. Перед від’їздом він усе-таки сказав:

— Романюк небезпечний. У нього є зв’язки вище.

— Знаю, — відповів Мирон. — Тому він поки що сидить у кабінеті.

Після Величка тріщина в стіні стала видна всім…