Вони перейшли межу, коли образили матір злодія в законі, і невдовзі пошкодували про своє рішення
Містечко загуло не відразу, а так, як гуде закритий вулик: спершу тихо, потім дедалі щільніше. Тут давно звикли говорити про сильних людей напівголосом, але страх не вміє зберігати таємниці. Двоє людей Гринюка зникли за один тиждень. Один повернувся на узбіччя майже голим, із ганебним написом. Другий зник зовсім. І дедалі частіше в чергах, на ринку, біля хвірток звучало ім’я Анни Семенівни, чий будинок заважав чужому багатству.
Гринюк почав телефонувати Романюку по кілька разів на день.
— Мої люди тікають, Богдане Платоновичу. Сторожук зник, Нечай зник. Це не пиятика і не випадковість.
— Заспокойся, — відповідав Романюк. — Може, злякалися. Може, вирішили перечекати.
— Бугор не з тих, хто тікає від тіні.
— Значить, знайдемо того, хто цю тінь кидає.
— У нашому місті хто міг?
— Я тут голова. Лозовий тримає поліцію. У нас адміністрація, суд, люди. Не тремти завчасно.
Гринюк хотів повірити, але не зміг. Страх уже ввійшов у нього тонкою голкою й сидів під шкірою.
Наступним став Павло Ратушний, слідчий із місцевого відділення. Тридцять вісім років, дружина, двоє дітей, службова квартира, машина в кредит, звичка жити між наказом і власною вигодою. Він не вважав себе поганою людиною. Просто робив те, що робили багато хто довкола: начальник сказав — оформив; справа незручна — закрив; потерпілий слабкий — переживе.
Саме його підпис перетворив напад на Анну Семенівну на побутову травму.
— Родина ні до чого, — сказав Мирон, вислухавши Професора. — Тільки він.
Ратушного взяли ввечері. Він їхав додому звичною дорогою, думав про продукти й про те, що Лозовий знову незадоволений звітами. На порожній вулиці його машину підрізали. Він вийшов лаятися — і за кілька секунд уже сидів в іншому автомобілі із закритим обличчям.
У старому будинку він тремтів дужче, ніж обидва виконавці. Можливо, тому, що краще розумів: форма й посвідчення допомагають тільки там, де темрява визнає їхню владу.
— Знаєш, хто я? — спитав Мирон.
— Ні.
— Мирон Сивий.
Ратушний зблід. Упізнавання спалахнуло в очах і відразу стало страхом.
— Я нічого не робив. Я просто слідчий.
— Ти закрив справу про напад на мою матір.
— Яку справу? У мене…
— Анна Семенівна Савчук. Будинок номер вісім. Ніч. Побиття. У твоєму протоколі написано: впала.
Він згадав. Це було видно. Плечі опали, погляд пішов у підлогу.
— Мені наказали.
— Хто?
— Лозовий. Начальник. Сказав не копати. Там люди Романюка, а в мене сім’я.
— І ти вибрав сім’ю ціною чужої матері.
— А що я міг? Піти проти начальника? Мене б викинули.
— Ти міг написати правду.
Ратушний усміхнувся — слабо, майже жалюгідно.
— Правда в нас довго не живе.
— Значить, ми допоможемо їй протриматися.
Мирон встав і пройшовся кімнатою.
— У тебе два шляхи. Перший: вранці приходиш на роботу й виправляєш матеріал. Пишеш напад, ушкодження, тиск через землю, прізвища виконавців. Потім окремим рапортом — накази Лозового в цій справі й в інших, де тебе змушували заплющувати очі.
— Мене знищать.
— Кар’єру, можливо. Життя — ні.
— А другий шлях?
Мирон подивився на нього так, що Ратушний одразу пошкодував про запитання.
— Другий тобі не потрібен.
Довго було чути тільки дихання слідчого. Потім він кивнув.
— Я зроблю.
— Вранці.
— Вранці.
Його відпустили без слідів. Наступного дня Ратушний замкнувся в кабінеті й переписав усе, що обіцяв. Новий матеріал ліг у справу, рапорт на Лозового пішов вище, повз звичні місцеві руки. До обіду відділення вже шепотілося, а сам Ратушний написав заяву й вивіз сім’ю подалі від пожежі, що починалася.
Троє з дев’яти більше не тримали стіну…
